2
Я познайомився з ним під час одного з тих метушливих зібрань, що так кипіли в нас на факультеті сорок сьомого року. Майбутнє нації балансувало на самісінькій грані. Я брав участь у всіх дискусіях і голосуваннях, причому був на боці комуністичної меншості, виступаючи проти тих, що натоді в університетах становили більшість.
Чимало християн, католиків і протестантів, ставили мені це на карб. Вони вважали зрадою те, що я солідаризуюся із рухом, який на чолі своєї ідеології поставив атеїзм. Ті, з котрими мені часом доводиться зустрічатися, гадають, що за ці п’ятнадцять років я усвідомив свою помилку. Та я намагаюся їх розчарувати. Я й досі не змінив своєї позиції.
Звичайно, комуністичний рух безбожний. Та тільки християни, що не помічають колоди в своєму оці, можуть обвинувачувати в цьому тільки комунізм. Кажу: християни. Але де вони, га? Довкола себе я бачу тільки псевдохристиян, що живуть так само, як і невіруючі. А бути християнином означає жити по-іншому. Це означає йти Христовим шляхом, наслідувати Христа. Означає відкинути власні інтереси, відмовитися від особистого добробуту і влади, обернутися до вбогих, упосліджених, до тих, котрі страждають. І церква зробила це? Мій батько був постійно безробітний, але смиренно вірив у Бога. Він звертав до Господа своє набожне лице, але церква ніколи звертала свого лиця до нього. Ближні покинули його, знехтувала ним і церква, лишився він наодинці зі своїм Богом, аж спіткала його хвороба, а тоді й смерть.
Церкви не зрозуміли, що робітничий рух був рухом упосліджених і спраглих справедливості. Церкви не переймалися тим, щоб разом із ними і для них створити царство Боже на землі. Вони долучилися до гнобителів і в такий спосіб забрали Бога в робітничого руху. І тепер вони намагаються докоряти йому за безбожність? Ото вже фарисейство! Звичайно, соціалістичний рух безбожний, але в цьому я вбачаю Божу догану, що звернена до нас, християн! Догану за те, що ми безсердечні до знедолених і пригноблених.
І що робити мені в цій ситуації? Жахатися, що зменшується кількість віруючих? Чи лякатися, що школа виховує дітей в антирелігійному дусі? Ні. Справжня релігія не потребує сприяння світської влади. Світська неприязнь тільки зміцнює віру.
Може, повинен я боротися з соціалізмом, тому що він, з нашої ж вини, безбожний? Я можу тільки шкодувати, що трагічна помилка віддалила соціалізм від Бога. Можу тільки з’ясовувати цю помилку і працювати над тим, щоб поправити її.
Зрештою, чому ви так непокоїтеся, християни, браття мої? Усе діється з волі Божої, й часто я думаю собі, чи не в тому й полягає Господній задум, щоб ми збагнули, що людина не зможе сісти на його престолі й, хоч який справедливий був би устрій цього світу, без його участі він тільки зазнає краху і зійде нанівець.
Пригадую ті роки, коли люди в нас уже гадали, ніби вони на порозі раю. І як пишалися вони: то ж був їхній рай, вони самі побудували його, ніхто з неба їм не допомагав! Але він випарувався простісінько у них на очах.
З
До лютого 1948 року моє християнство влаштовувало комуністів. Вони любили слухати, коли я пояснював соціальний зміст Євангелії, громив старий трухлявий світ із його добром і війнами, доводив спорідненість християнства і комунізму, їм важливо було залучити на свій бік найширші верстви населення, зокрема і віруючих. Та після лютого все почало мінятися. Я був тоді асистентом і виступив на захист кількох студентів, яким загрожувало виключення з університету через політичну позицію їхніх батьків. Той протест привів мене до конфлікту з керівництвом. Пролунали голоси, які казали, що людина з такими відвертими релігійними переконаннями не може виховувати соціалістичну молодь. Ішло до того, що я муситиму боротися, щоб утриматися на посаді. Саме тоді дізнався, що під час якогось із пленарних засідань партійного комітету за мене заступився студент Людвік Ян. Він заявив, що було б чорною невдячністю забути про те, чим був я для партії до Лютневої революції. Йому закидали моє християнство, та він відказав на те, що релігія в моєму житті лише перехідний етап і що я переросту його, бо ще молодий.
Я подякував йому за підтримку. Та водночас зауважив, що старший за нього, то годі сподіватися, що я «переросту» мою віру. Поміж нами спалахнула суперечка про існування Бога, про дочасність і про вічність, про ставлення Декарта до релігії, про те, чи був Спіноза матеріалістом, і про багато інших речей. Згоди ми не дійшли. Урешті я запитав Людвіка, чи не шкодує він за тим, що підтримав мене, якщо вже я такий непоправний. Він відказав, що віра в Бога — моя особиста справа, та й, зрештою, нікого вона не стосується.