Тут саме Анатолій розгвинтив пилососа і з його корпусу почав витрушувати все, що трапило Женьці під руку: іржаві цвяхи, камінці, скельця, черепочки, ґудзики, сухе листя, сучки, але найбільше було землі, яка, звичайно, перетворилася на пил. Серед цього мотлоху повзало кілька садових кузочок і гусеней.
— Хто скаже, що експеримент не вдався, хай кине у мене каменем! — урочисто проголосив Анатолій, обтрушуючи штани.
Але тато, як видно, ще всього не втямив.
— Я думаю, — сказав він, — що найкраще мені розповість і пояснить сам автор проекту.
— Він тобі нарозповідає, — втрутилася мама, — він тобі такого нарозповідає, аби переслухав. У нього що руки, що язик — однаково справно роблять.
Але Женька одразу ж відчув себе краще. Татові можна все розповісти, все пояснити, він зрозуміє і не сердитиметься. Власне, Женька й не збирався виправдовуватися. Навпаки, Женька збирався войовниче захищати свій новий проект. Тепер він звертався тільки до тата, даючи цим зрозуміти решті, що їх він вважає недостатньо підкованими для такої розмови.
— Розумієш, тату, досі різних комах і кузочок просто труїли. Навіть з літаків труїли. І от я собі й подумав, а чому їх не можна винищувати ще й механічним способом.
— Він подумав! Ти, виявляється, ще часом думаєш? — підпустила шпильку Ліда. Але Женька не звернув на її зауваження ніякої уваги.
— Звичайно, пилосос — не зовсім досконала машина для відлову шкідників…
— Та-ак, — сказав тато, — а яку ж досконалу конструкцію ти збирався запропонувати?
Запитав він цілком серйозно. Женька бачив, що татові цікаво його слухати, і зовсім заспокоївся.
— Цілий агрегат, його треба було б чіпляти до трактора і тягнути по полях, по садах.
— Так-так, — вів далі тато, — отже, твій агрегат виловлював би шкідливих комах?
— Шкідливих, — гордо відповів Женька.
— А як бути з нешкідливими і з корисними? — запитав тато.
Такого питання Женьха не чекав. Він кілька разів кліпнув очима і широко розкрив рота.
— А про бджіл ти подумав? — вів далі тато. — Адже ж і їх твій агрегат мусив би засмоктувати.
— Чому ж, — втрутився Анатолій, — винахідник сидів би у своєму агрегаті, як старий Ной у ковчезі, і сортував би комах на чистих і нечистих. Чистих, тобто бджіл, він випускав би, а нечистих — нищив.
Женька тільки очима блиснув. А Лідка сміється, аж заливається! їй — що? Вона зараз піде з Анатолієм гуляти, їсти морозиво і пити лимонад, а Женька залишиться сам на сам із своєю ганьбою.
Проте доля була милостивою і до Женьки. Тато раптом згадав про листа, якого досі тримав у руках. Ніби й не було ніякої розмови про пилосос і майбутній агрегат «Смерть комахам», тато цілком серйозно сказав:
— Що ж, синку, маєш змогу познайомитися із сільським господарством ближче.
І до мами:
— Лист від Захара одержав. Знову вони з Оксаною кличуть Женьку до себе.
— Куди-и, — замахала руками мама, — куди я його пущу, позорисько таке! Він там щось таке вчворить, що хоч стій, хоч падай. Хіба ти його не знаєш?
— Його я знаю, — сказав тато, — але я й Захара знаю. І знаю, що у Захара він пилососом комах не ловитиме.
Так почалась ця розмова. Анатолій і Лідка якось непомітно вишнурувалися з кімнати. Женька залишився стояти, чекаючи, як вирішиться його доля.
Він знав, що дядько Захар, старший брат батьків, живе і працює десь на півночі України, в селі, що заховалося у мальовничих Волинських лісах. Для Женьки, хлопчика, що народився у маленькому місті на березі Чорного моря, серед причорноморських степів, ці далекі ліси були справжньою загадковою тайгою. Дядько Захар працював сільським фельдшером. Жили вони з тіткою Оксаною самі. Їхній єдиний син Степан, партизанський зв'язківець, загинув зимою 1943 року.
Женьці і хотілося і не хотілося їхати в гості до дядька Захара. Коли минулого і позаминулого року дядько Захар запрошував Женьку до себе, тато з мамою Женьку не відпустили, бо вважали, що він ще малий.
А от тепер… Тепер ця поїздка нібито могла відбутися, але все складалося так, що вона ставала схожою на заслання. Тато з мамою радились: відпускати Женьку чи не відпускати, так наче Женьки на цю хвилину взагалі не було в кімнаті. Нарешті вони дійшли сякої-такої згоди.
— Ну що, поїдеш? — запитав тато. — Ти вже не маленький. Поїдеш, світу подивишся, побачиш, як хліб росте, навчишся відрізняти цапа від теляти.