— Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?
— Де ти їх, синочку, забачив? — питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. — Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.
В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.
— Та-ак, — казав він, заглядаючи в книжку, — ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?
— А як він по-нашому називається? — допитувався Котя.
— Яка тобі різниця — як? Ти ж все одно до пуття не знаєш цієї рослини. Подивись на малюнок і шукай таку.
— О-о! — радів Котя, подивившись на малюнок і прочитавши українську назву. — Вона називається просто копитняк і справді на копито схожа. Я таку вмить знайду!
І він таки справді знаходив. Котя був терплячим і наполегливим, а Женька завжди забігав наперед, і через це багато дечого проходило повз його увагу.
Тільки вчора Котя не виконав Женьчиних розпоряджень. Женька доручив йому шукати гіперікум перфоратум, тобто звіробій звичайний, а Котя десь зник. Женька вже почав був турбуватись: чи не заблудився Котя, а виявилось, що Котя ходить-бродить собі по галявині, збираючи фрагорія веска, і кидає їх одну за одною в рот.
— Хіба я тебе посилав по суниці? — гримнув Женька, але тут-таки, забувши про звіробій, додав:
— Ну й типчик ти, Котько, міг же й мене покликати!
Котя спочатку промовчав, а потім уїдливо сказав:
— А я навіть не знав, що це суниці! У них мусить бути якась латинська назва. Потім, коли я здогадався, що це таки суниці, я не міг тебе покликати, бо не знав, чи ти мене зрозумієш. Ти ж тепер навіть з тіткою Оксаною латиною розмовляєш.
Якось Женька вирішив зробити сюрприз дядькові Захарові: назбирати лікарських рослин. У лісі він раз у раз покрикував на Котю:
— Шукай ерітреа центраріум перс!
І Котя шукав золототисячник.
— Тягни пульмонарія офіціналіс!
І Котя тяг медунку.
Додому вони приперли неймовірний сніп, де корінці, стебла, листя, квіти були в страшенному безладді, та ще й добряче пересипані землею. Котя, з усього було видно, рвав кожне зілля з коренем, сподіваючись, що дядько Захар сам дома розбереться в усьому цьому оберемкові.
Дядько Захар тільки головою похитав:
— Ну й ну! Це ви, значить, збирали лікарські рослини. Любі мої хлопчики, я дуже радий, що у вас стільки ентузіазму, але не треба більше так робити. Я вам все розтолкую наступного разу, що збирати і як збирати. Ви у мене трав'яними професорами станете. А поки що… Між іншим, з липи досить зібрати цвіт. А липу з корінням міг заготовляти хіба що ведмідь.
Коли б Котя був забобонним, він би подумав, що дядько Захар накликав на нього лихо своєю згадкою про ведмедя. Бо другого дня на Котю в лісі напав ведмідь. Ось як це було.
Дядько Захар дав хлопцям дуже важливе доручення. Він сказав їм:
— Я зараз не маю часу, їду на хутір до хворого, піти з вами не можу. А ви пройдіться, прогуляйтеся, та заодно можете мені в пригоді стати. Пошукаєте на узліссі, де росте валер'яна…
Женька кинувся перегортати книжку, аж сторінки залопотіли.
— Валеріана офіціналіс? — як колега у колеги, перепитав Женька.
— Вона сама, — тамуючи усмішку, відповів дядько Захар.
— То ми вам її цілісінький сніп припремо! — пообіцяв Котя, який теж ніколи ні, в чому не хотів поступатися Женьці.
— От цього-то я найбільше боюся, — замахав руками дядько Захар. — Цього-то мені найменше треба. Не смійте навіть листочка зачепити! У валеріани використовують тільки корінці. І корінь цей викопують восени. Отож ви тільки знайдіть, де росте валеріана, і якось позначте, зробіть зарубки на деревах, чи що. Завтра чи іншим разом покажете мені ці місця, а я вже восени викопаю коріння. Ну, йдіть!
І вони пішли на узлісся. На узліссі Женька показав Коті у книжці, яка на вигляд валер'яна.
Домовились вони так: