З-за повороту з’явилися дві тіні. Це були Весіме й Ремзі-бей. Вони пройшли низом, дитини не знайшли й у паніці поспішили сюди.
Я стиха проказала до Бегіре:
— Ану як ти там щойно робила? Поплач, поний...
Побачивши Бегіре, вони й собі зітхнули на повні груди. Весіме, вхопивши сестру в обійми, розплакалася. Та коротко розповіла про свою пригоду.
— От бачиш, Весіме, — сказав Ремзі-бей. — Хіба я не правий був, коли казав, що не треба зчиняти рейвах?
Моя сердешна простодушна кузина все ще проливала гіркі сльози, стискаючи Бегіре в обіймах.
Ремзі-бей повернувся до мене:
— Знаєте, Саро-ханим... Цього вечора ми з Весіме вперше посварилися. Вона хотіла бігти в садибу й піднімати всіх на ноги. А я казав, що не треба марно хвилювати маму з татом. А вона мені й каже: «Якби це була ваша сестра, ви б так не казали!» Уявіть!
Весіме нервово відказала:
— Еге ж, а якщо я зараз розповім, що ти мені наговорив?!
— Чи не зарано так докоряти одне одному? Через якихось два тижні у вас весілля! — спробувала я загладити суперечку. — Ми маємо дякувати Гомункулусу, — повела я далі. — Він зі скромності посоромився до нас завітати. Ми зробимо візит до табору.
— Непогана ідея, — сказала Весіме. — Завтра по обіді...
Я не погодилась:
— Ні-ні... Краще піти сьогодні ввечері... До того ж ось-ось зійде місяць... Запряжемо великий екіпаж, правильно, Ремзі-бею?
Дядьків зять, звісно ж, миттю погодився. Тамуючи радість, відказав:
— Так, авжеж... Не годиться лишати це на завтра. Але якщо ти дуже втомилася, Весіме, то можеш залишитись. Як ти?
Я знову висловила незгоду:
— Ні-ні... Весіме перша повинна подякувати за те, що врятували її сестру... Ще візьмемо з собою Ісмет-ханим та Хандан. Згода?
Повернувшись до садиби, ми розповіли про пригоду дядькові й дядині. Боячись приїхати зовсім пізно, вечері чекати не стали. Поки запрягали екіпаж, ми нашвидкуруч перекусили прямо перед кухнею, за широким садовим столом.
Всі зробили по маленькому букету, нарвавши перших-ліпших квітів.
Коли екіпаж вирушав від садиби, зійшов місяць. Цього вечора було свіжо, пахло осінню. Їхали десь із півгодини, потім стали біля підніжжя невеличкого пагорба. До табору треба було дертися вгору по звивистій стежці.
Ми не пройшли ще й півдороги, а наші друзі-спортсмени вже довідалися про наш приїзд. Зі здивованими й радісними вигуками вони кинулися з пагорба вниз, нам назустріч. Як на стадіоні, вони стали вигукувати на нашу честь кричалки; журилися, що не знали про наш візит заздалегідь, інакше б розвісили обабіч дороги ліхтарі і влаштували б урочисту зустріч.
Коли піднімались по схилу вгору, шановна наша Ісмет-ханим мала необачність обмовитись, що в неї підкошуються ноги. Спортсмени збіглися до неї, взявши одне одного за зап’ястя, зробили своєрідні ноші, посадили її на них, хоч вона й репетувала, і понесли до табору, як якусь стародавню повелительку.
Всі наші друзі-спортсмени надзвичайно зраділи нашому несподіваному візитові. Всі, окрім Гомункулуса. Я навіть можу сказати, що він був дещо збентежений. Коли стали роздавати букети, він навіть обурився, отримуючи свій:
— Дякую, але складається враження, що ви глузуєте.
Ми провели в таборі більше трьох годин. Як спортсмени нас пригощали! Один із них,,аби пригостити нас уславленим виноградом, з’їздив на велосипеді до виноградника, що в годині їзди звідти.
Гомункулус, як завжди, спочатку трохи розпустив теревені, а потім усамітнився в темному кутку. Вдаючи, що прогулююсь, я, наче ненароком, підійшла до нього. Він настільки поринув у себе, що попервах навіть мене не помітив. Сидів, не зводячи погляду з маленького букета, який був у нього в руках. Моє серце раптом часто забилося. Я впізнала свої квіти в руках у Гомункулуса. А що як це дається взнаки мій перший наступ на женоненависника? Спортсмен, щойно побачив мене, неначе зробив спробу сховати букет, і це подвоїло мої надії.
— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, га, Зія-бей? — спитала я. — Вочевидь, ви на себе наговорюєте, коли стверджуєте, що нічого не тямите в красі.
Він підвівся й відказав трохи іронічно:
— Може бути, панянко. Всі ми люди, у кожного з нас є тисяча безглуздих слабкостей. Мені дуже сподобався ваш букет, він, як на мене, дуже вишуканий. Спальні в мене нема, то я його просто почеплю собі на розкладачку.
— Це таке щастя для мене, Зія-бей!
— Ви знаєте, я ж зі спортивного клубу «Срібний лук». Ви підібрали квіти саме тих кольорів, які прикрашають форму нашого клубу... Як же не дивуватися такому вишуканому смаку?