Ти можеш собі уявити, Нермін, як я отетеріла, як я розсердилась! Але виду не подала.
— Мушу зізнатися, я не мала уявлення про кольори вашого клубу, Зія-бей... Втім, я дуже рада що зуміла вам догодити, хоч би і волею випадку... Я, на жаль, слабко розбираюся в наших спортивних клубах. Мене оточують нікчеми, які ні в чому, крім танців, не тямлять. А мене, насправді, це дуже цікавить, Зія-бей. То, може, ви б трохи розповіли мені? Хочете — можемо пройтися... Так нам і не заважатимуть, та й я роздивлюсь, що тут є довкола... Знаєте, Зія-бей, я так люблю нові місця! Дивіться, ось тут, за деревами, ніби якась долина...
Щоб не дати Гомункулусові можливості заперечити, відхилити мою пропозицію, я, не припиняючи щебетати, рушила вперед. Він, хоч-не-хоч, мусив іти за мною. Я трохи пройшла й зупинилася. Повернула обличчя до місячного сяйва. Я відчувала, що в цю мить моя краса зачаровує. Але він не зволив навіть глянути в мій бік.
— Забуте Аллахом пустирище, самі колючки та каміння, — ледь чутно проказав Гомункулус. — Намучитесь лише... Ще сукню порвете.
Я зі сміхом стояла на своєму:
— Ну то й що з того, Зія-бей? До того ж, я ваша гостя, і ви маєте виконувати мої забаганки.
Гомункулусові нічого не залишалося, як іти за мною. Але всі мої маневри, аби іти поруч, він залишав безрезультатними, і тримався за чотири-п’ять кроків позаду мене. А я раз по раз зупинялася під приводом того, що хочу щось спитати.
— А на протилежному схилі ніби щось світиться. Це село? А куди веде ця стежка?
За спортивний клуб ми обидвоє забули. Гомункулуса полишила його балакучість; суворий і задумливий, він уривчасто відповідав на мої питання.
Ми підійшли до галявини, густо порослої вересом. Гомункулус зупинився:
— Все, далі не підемо. Я вас запевняю, що там немає нічого цікавого для такої панянки, як ви. Урвище, а внизу — темна мертва долина.
Я подумки відзначила оце «для такої панянки, як ви», і стала наполягати. Тепер Гомункулус пішов попереду. Він розчищав для мене дорогу, притримуючи дужими руками гілки, ламаючи колючий чагарник. Ми підійшли до краю глибокого урвища. Гомункулус переможно-іронічно посміхнувся:
— Якщо хочете йти далі — воля ваша...
Гомункулус дуже влучно описав ці місця. Запаморочливо прямовисна скеля, темна й дика долина... Навпроти — низка пагорбів зі сліпучо-білими від місячного сяйва вершинами... Але нижче в долину сяйво тьмянішає, згущається темрява... В долині між горами невпинно дмуть вітри. Оливкові гілки, ледь помітно переливаючись у темряві тьмяним сріблом, озиваються якимось диким завиванням...
Я підійшла до самісінького краю урвища й зазирнула в темну ущелину. Втім, не відвернулася повністю, а стала так, аби Гомункулус міг бачити мій профіль у місячному сяйві... Єство моє в цю мить ніби роздвоїлося...
Одна я зі сторони, мов чужими очима, споглядала запаморочливу красу мене іншої. Моє захоплення власною вродою ще ніколи не набувало такої хворобливої сили.
Тіло Сари доводило до божевілля її дух. Як же прикро, що цій вроді відміряно так мало, ще якихось кілька років! Ти знаєш, як мене часом спустошує думка про те, що я постарію, і краса моя зів’яне. Цей клятий страх знов і знов прокидається, краючи мені серце й застилаючи очі слізьми.
Я краєм ока поглянула на Гомункулуса. Для нього я становила не більший інтерес, ніж два уламки скелі, що стриміли одне поруч з одним біля стежки. Він обстругував складаним ножиком якусь палицю й тихенько насвистував. Це чудовисько навіть не глянуло в мій бік, Нермін!
В цю мить я, здається, втратила надію зчарувати цього бездушного неотесу.
Гомункулус помітив, що я повернула голову, і завів своєї:
— Може, повернемось, га, Ісмет-ханим? Чи то пак, Саро-ханим? Ви ж бачите: краєвид не міняється... Тут, мабуть, все залишиться таким самим до кінця світу... Отже, ми можемо прийти сюди знову, коли вам тільки буде завгодно... Наприклад, років через тридцять...
Цілком можливо, що це базікало розводилося просто так, аби не мовчати. Але мені здалося, що він розгадав мої потаємні думки, приховані страхи, і глузує з мене.
Він вів далі у такому ж тоні:
— Але ж ви фізкультури не любите, до спорту ставитесь зневажливо, тож до того часу станете немічною бабцею... Куди там вам вже буде ходити по цих крутих стежках із вашим ревматизмом...
На тому місці, де щойно, мов висічена з мармуру, височіла Сара, переді мною раптом постала зморшкувата недужна бабця. Було очевидно: він бере мене на глум із цією старістю. Власне, хіба не для посміху він, начебто ненароком, назвав мене Ісмет-ханим?
При цих словах моє обурення та ненависть до цієї людини досягли такої сили, що я б, напевно, зіпхнула його в урвище, якби подужала.