Я вирішила перейти в наступ відкритіше. А тут саме й очі повні сліз.
— Зія-бей, — звернулась я до нього, — мені щось в око попало... Мабуть, мошка. Ріже — несила терпіти. Ви не могли б подивитися?
Я з усмішкою наблизилась до нього. Підставила йому своє мокре від сліз обличчя — немов для поцілунку. Гомункулус на крок відступив, руки в кишенях, став незграбно викручуватися:
— Та нічого там страшного нема... Одним пальцем натисніть на повіку, а іншим проведіть, мов праскою. Дасть Бог, воно й вийде...
Я занила, немов хвора дитина:
— Ну подивіться, я дуже вас прошу! Страшенно болить!
— Гаразд. Але що ж я тут, у темряві, побачу?
— А у вас у кишені був електричний ліхтарик...
— Ні, ні, ви що! Ще зовсім осліпнете! Потерпіть, будь ласка... Ви ж самі казали, що ви дівчина затята...
Ти уявляєш собі, яка боротьба, Нермін? Я вже практично безсоромно тягну його, аби він мені зазирнув в обличчя, в очі. А що поробиш, Нермін? На війні як на війні.
Він з напівіронічним виглядом став переді мною. Я розвернулася обличчям до місячного сяйва. Він, мовби не наважуючись торкнутися моєї мокрої щоки, мізинцем підняв мені повіку. Ми зустрілися очима. Ми з ним уперше так зблизька дивилися одне на одного.
Я ніби відчула, що у Гомункулуса теж тремтять повіки.
Втім, він тим самим іронічним тоном промовив:
— Нічого не видно. Якби вам в око, не доведи Господи, хоч і верблюд вскочив — при цьому світлі нічого не побачиш...
Я знову попросила його, щоб він присвітив ліхтариком. Скривившися, він витягнув ліву руку з кишені. Вона була замотана хусткою. Гомункулус ніяк не міг намацати кнопку, якою вмикається ліхтарик.
— Що у вас із рукою? — спитала я.
— Так, дрібниця. Щойно трохи порізався, коли стругав палицю... Невеличка подряпина... У нас тут це звична річ.
Коли спалахнуло світло ліхтарика, я побачила: через цю, як він сказав, дрібницю, хустка просякла кров’ю.
— Вибачте, Зія-бей! — вигукнула я. — Ваше поранення серйозніше за моє! В мене, власне, око вже не так болить... Тепер я вас лікуватиму.
Гомункулус кивнув головою з такими виглядом, мовляв, все одно ж вона не відчепиться. Трохи покомизившись, простяг-таки руку. «Невеличка подряпина» виявилася довгим порізом через усю долоню, який мене б поклав у ліжко на кілька днів.
З перебільшеним співчуттям я розірвала хустку, стала обережно перев’язувати рану.
В поведінці Гомункулуса наче щось почало змінюватися.
— Ви розповідаєте про те, яка ви холоднокровна та незворушна дівчина... А між тим ви достоту мов дитина... Поглянути на вас — таке враження, що ви виходжуєте смертельно пораненого. Але хіба ж там щось серйозне? Тут таке трапляється часто й густо.
Він, за своєю звичкою, глузував, але в його голосі тепер ледь чутно лунали смуток і ніжність.
Ми, не поспішаючи, повернулися до табору. Він попросив мене нікому не казати про цей дріб’язковий інцидент.
Розповім тобі ще про одну надзвичайну подію на нашому фронті, Нермін. Коли нам прийшов час вертатися, Гомункулус вивів свій мотоцикл. Скільки його не просили не турбуватися, він все одно провів нас до самісінької садиби. Звичайно, я не могла з цього не скористатися: взяла з нього слово, що наступного дня він відвідає нас.
Ісмет-ханим, яка зі сторони дивилася на те, як ми прощаємось, з висоти свого досвіду прокоментувала:
— Бичок пробує наживку. Я думаю, Capo, що перемога буде на нашому боці.
XII
Сара — Аднану-паші
Мій коханий татусю-пашусю,
Вже дев’ятнадцять днів від тебе немає листа. Я божеволію від хвилювання. Вчора я їздила в місто, аби телеграмою спитати про ваше здоров’я. І уяви собі: знаходжу на пошті твого листа, який щойно надійшов, але ще не потрапив до листоноші! Тобі треба було бути там у цю хвилину — ти б зрозумів, наскільки Сара любить тебе і маму. Від радості я і плакала, і сміялася. Я не могла стриматися, пустувала, мов мале дитя, перед чужими людьми — співробітниками пошти. І сонце, здавалося, спалахнуло яскравіше, і світ став кращим.
Тату, ти вирішив-таки відправити маму... «Зручніше було б, аби вона цього року залишилась, — пишеш ти. — Але ж я про тебе дбаю, Саро». Я, звичайно, вчинила дуже по-дитячому. Пробач мені. Не треба було тобі розповідати, що я почуваюся самотньою. Треба було, як роблять мої подружки,,написати, що мені весело, що я зовсім не згадую про своїх рідних. Може, тоді ти б залишив маму і не так би сумував на чужині. Але що вдієш, татусю-пашусю, якщо я не вмію лукавити?