— Бажаю їй одужання. Така людська доля.
— Рана загоїлася, але шрам залишився. Ви людина щиросерда, я можу сказати вам правду... Сара була закохана...
— Знову мелодрама...
— Для сильної людини, як от ви, кохання, може, й мелодрама. Але ж вона — чутлива й слабка дівчина.
— Ну то треба було виходити заміж. Сара-ханим не сказати б, що негарна. Навіть, як це не дивно, сучасним чоловікам переважно більше подобаються такі дівчата, аніж здорові й дебелі. Отже, Сарі-ханим ніщо не заважало вийти заміж за свого обранця.
— Її батько навіть слухати про це не схотів...
— А що, женишок був зовсім убогий?
— Та ні... Араб. Тільки не такий, як бувають оці світлошкірі араби, ні... Чорний, мов антрацит, буквально негр... Сара, через те, що не вийшла за нього заміж, образилась на весь білий світ. Вирішила ніколи не одружуватися... Завжди носить на шиї медальйон з його портретом... Втім, вона ж іще молода. Може, забуде його... А можливо, вже й забула.
Гомункулус розреготався. Але Ісмет-ханим каже, що цей сміх вийшов якимсь надто нервовим.
— В мене вже не залишилось сумнівів, Capo, — сказала вона мені. — Він на гачку. Бичок пручається, але марно.
Але найдошкульнішого удару по Гомункулусу завдала мала Бегіре. Розповім тобі, як це було. Як у нас із союзницями було домовлено ввечері попереднього дня, Ісмет-ханим на лаві біля хвіртки заговорювала зуби Гомункулусу. Бегіре стала ходити садом, погойдуючи в руках невеличкий медальйон та питаючи у всіх, хто їй траплявся:
— Ви Сару не бачили?
Ісмет-ханим підізвала малу до себе.
— А навіщо тобі Сара?
Мале бісеня з простодушним виглядом відповідає:
— Я знайшла біля хвіртки оцей медальйон... Здається, я бачила такий у Сари на шиї... От і хотіла спитати, чи це, бува, не її.
Ісмет-ханим взяла медальйон, роздивилася.
— Так, це її. Ну ти біжи, гуляй. Як її побачу — віддам.
Мала безтурботно майнула геть, а Ісмет-ханим із загадковою усмішкою промовила:
— Дивний збіг. Як це Сара примудрилася його загубити? Це ж медальйон із фотографією її коханого араба... Однаково я вам розкрила таємницю сердешної дівчини, то вже й покажу, який він був.
Зажурена Ісмет-ханим розкрила медальйон і раптом скрикнула.
Ми, Нермін, ще звечора вирізали зі спортивного журналу обличчя Гомункулуса і вклеїли його в медальйон.
Шановна наша Ісмет-ханим мовби від хвилювання випустила медальйон із рук на землю, в пилюку.
Звісно, Гомункулус нахилився його підняти, а що з ним сталося, коли він побачив свою фотокартку, я розповім тобі словами самої Ісмет-ханим:
— Гомункулус, коли побачив своє зображення, то наче остовпів. То почервоніє, то зблідне. Потім глибоко вдихнув, немовби йому поцілили в самісіньке серце, здригнувся і рвучко підвівся. Я ніколи не бачила його таким збентеженим. Але він миттю опанував себе. Долаючи тремтіння голосу, розреготався:
— Що це за кумедія, шановна пані?
Тоді я звернулася до нього, мов турботлива мати:
— Зія-бей, мені дуже прикро. Вам не слід було цього показувати. Але вже що сталося, те сталося...
Затинаючись, ніби переборюючи себе, я вела далі:
— Але і я теж не винувата... Звідки я могла знати? Чесно вам сказати... Ну, були у мене якісь здогадки... Але щоб настільки...
Вдаючи, що стримуюся, аби не бовкнути зайвого, я очікувала його запитань, щоб продовжити розмову, але він був незворушний і бездушний, мов скеля. Може, він помирав від бажання вивідати ще щось. Але нічого не казав, і зрозуміло було, що й не скаже.
Тому я з тією самою материнською турботою в голосі повела далі:
‘ — Так, Зія-бей... Я бачила, що ця дивакувата дівчина до вас небайдужа. Вона нікого довкола не помічає. Раз по раз шукає привід, аби зустрітися з вами...
І далі в тому самому дусі. Гомункулус слухав мене, похиливши голову, не зронивши жодного слова.
— Це просто нещастя якесь, Зія-бей!.. Втім, інколи те, що спочатку видається нещастям, потім обертається щастям... Я сама багато разів була цьому свідком... А ви як гадаєте, га, Зія-бей?
Тут Гомункулус повагом підвівся.
— Це все, пані, дитячі забавки, в яких я нічогісінько не тямлю. Панянка не в собі, це зрозуміло... Спочатку араб, потім фотографія Гомункулуса... Але дозвольте зауважити, що її божевілля заразне... Вибачте, але ви теж трохи підхопили... Перепрошую, мушу йти.
Гомункулус попрощався зі мною, вийшов надвір і повільно пішов геть. Яку розгубленість, яку втому видавала його хода! Якби ти лишень побачила цю ходу, Capo, ти б оцінила те враження, яке на нього справили мої слова...