Я подумала: «Можливо, світанок цієї чудової ночі стане свідком поразки женоненависника». Дядько з дядиною та старші гості були зовсім знесилені важким днем. Частина з них рано розійшлися по своїх покоях, а частина, хоч і вештались туди-сюди, але радше як привиди, як мара... Якби ми на їхніх очах стали підпалювати садибу, то в них навіть не знайшлося б сил протестувати. Таким чином, ми були повністю полишені самі на себе.
На вечірці було понад п’ятдесят чоловік — і хлопців, і дівчат. Майже всі дерева в саду були прикрашені ліхтариками.
Я була постійно зайнята Гомункулусом, тож не могла уважно стежити за всім. А довкола було на що подивитися. Таке коїлось, такі закручувалися пригоди!..
Ця ніч, щаслива для Весіме й Ремзі-бея, принесла щастя ще шістьом. Тобто троє хлопців та троє дівчат познайомились, сподобались одне одному й заручилися.
Одна з трьох пар, власне, вже кохали одне одного, але через нестатки ніяк не наважувалися офіційно заручитися. Але ніч була чудова, гості сп’яніли від вина, музики й танців і втратили здатність раціонально мислити. Нерви глухо, приємно бриніли, мов напнуті струни кинутої на пронизливому вітрі гітари. В такі хвилини життя здається таким прекрасним і легким... Здається, одним знаком, одним поглядом можна наказати зірці впасти з неба під ноги — варто лишень захотіти... Коли все так просто, то здається загадкою, як деякі люди можуть бути нещасними. В таку мить людина на що тільки не відважиться, Нермін!
Під впливом цих обставин несміливі хлопець та дівчина, які вже хтозна-відколи страждали, наважились прийняти рішення. Тепер вони вже не вважали за потрібне критися зі своїми маленькими таємницями.
Не сумніваюся, що в цю мить їм здавалося, що для одруження, для щастя досить молодості, іскри кохання, пригоршні чистої джерельної води.
Друга пара — це довготелесий очільник спортсменів та дочка одного з місцевих багатіїв, випускниця американського коледжу в Стамбулі. На противагу височезному й худорлявому спортсмену, панянка зовсім низенька на зріст та огрядна, в усьому ж іншому вони складають чудову пару. Втім, хто б із нас не вийшов за нього, ми всі будемо поруч із ним здаватися карлицями. Побажаймо, щоб віку їм було відміряно, як нареченому зросту, а щастя було повним, як наречена.
Третя пара — дочка судді та муніципальний лікар. Дівчину так ревно ховали від чужого ока, що навіть коли вона хворіла, батько не дозволяв возити її до лікаря. І ти дивись, як винагороджено суддю за чистоту віри: навіть у заміжжі його дочку не оглядатимуть чужі лікарі.
Дядько з дядиною добряче попомучились у той вечір, доки випросили для сердешної дівчини дозволу бути на весіллі.
Суддя дозволив, але за умови, що дівчина дивитиметься на весілля з вікна будинку. «Я, в принципі, не маю нічого проти цих розваг... Але все одно світла в кімнаті не запалюйте — ще побачить хтось знадвору...» — наполягав він. Коли вранці дядько з дядиною дізналися, що це невинне дитя, в якого ще молоко на губах не обсохло, за ці кілька годин встигло заручитися, вони не знали, що й робити. У бідолашних зі страху аж губи пополотніли.
Ще б пак! Суддя ж усю провину за це звалить на них! Вже два дні все місто гуде, обговорюючи цю новину. Суддя ще нічого не знає. Він все у себе в суді перебирає чужі справи про одурених дівчат. Зараз лікарева мати збирається йти, як годиться, до судді та волею Аллаха сватати дівчину. Якщо ж суддя затнеться, то буде лихо!
Десь до пів на третю гості потомилися. Настав час вечері. Щодо вечері в нас виникла свіжа ідея. Попід деревами порозставляли столики на дві персони. Завдяки цій вигадці кожен міг повечеряти наодинці, з ким схоче, і поговорити, про що заманеться. Цьому, власне і завдячуємо згаданими заручинами...
Однак втілення цієї ідеї виявилося складнішим, ніж ми думали. Наприклад, подружжя та наречені, природно, склали пари. А як бути з рештою? Хто їх паруватиме?
Деякі жінки та чоловіки симпатизували одне одному,-і це було помітно. Але всадовити їх за один стіл означало б публічно заявити про цю симпатію. І це, напевно, було б зовсім неетично. Але не можна було й полишати цю справу на власний розсуд кожного.
В розпачі ми не знали, що нам робити.
Мої товариші по організаційному комітету стали нападатися на мене:
— Це ти, Capo, таке вигадала, то й розбирайся тепер сама.
Так, це була моя ідея. І причина очевидна: я хотіла залишитися наодинці з Гомункулусом і нанести ворогові раптового удару саме тоді, коли він найменше цього очікує.