Але ця ситуація прикрим чином руйнувала мої плани.
І ось у цю скрутну хвилину хтось згадав про жереб:
— А давайте тих, хто не одружений та не заручений, розсадимо за столи жеребкуванням!
Ідея була не надто вдалою. Багато кому вона розстроювала потаємні задуми. Але іншого способу владнати справу не було.
Разом із тим, були в жеребкуванні й приємні сторони. Наприклад, усі, як чоловіки, так і жінки, могли попитати долі. Крім того, можна було вдатися до невеличких хитрощів і тим самим чесно заробити цю годину флірту. Власне, метикуваті так і зробили.
Я вже не сподівалася, що мені випаде сидіти за одним столиком із Гомункулусом. Але я сказала собі: «Якщо вже я від імені жіноцтва оголосила цю священну війну, то, може, Аллах допоможе мені?»
Щодо способу жеребкування, то один зі спортсменів запропонував таку незвичайну систему:
Кожен чоловік пише на клаптику паперу якесь число, а потім питає у жінок: «Яке в мене число?» Кожна з жінок називає число, наприклад,’ одна каже п’ять, інша — вісім, третя — три. У кавалера на папірці, скажімо, написано число «три», тож він віддає папірця тій жінці, яка вгадала, і запрошує до столика. Цікаве жеребкування, правда ж?
В очах спалахнули іскорки радості. Зручнішого способу, аби вдатися до хитрощів, годі й шукати. Чоловіки підказували своїм обраницям числа якимсь потаємним знаком або словом.
Всі про це знали, але що з того? Зовні все виглядало пристойно.
З-поміж жінок у найбільшій скруті опинилась я. Гомункулусові було байдуже до наших хитрощів, він не збирався підказувати мені своє число. Я підійшла до нього:
— Зія-бей, багато хто вірить у те, що одні числа віщують щастя, а інші — нещастя. А у вас є щасливе число?
Він глузливо відказав:
— Авжеж.
— І яке ж?
Вже відвертіше спитати, яке число він напише, було неможливо, правда ж? .
І знаєш, що цей бовдур мені відповів?
— Так я вам і сказав! Зараз напишу на папірці, попитаю долі!
В цей момент я втратила останню надію. «Все, програла. Як я тепер дівчатам в очі дивитимусь?» — майнуло в голові.
Жеребкування тривало, супроводжуючись жартами, сміхом; пара за парою розходилась по своїх столиках.
Залишилось чоловік десять-дванадцять: Гомункулус дістав із кишені пачку цигарок, написав на ній ззаду число.
— Ну, яке в мене число?
Крім Аллаха, сподіватися було ні на кого. Дівчина поруч сказала: «Сім!» Я й сказала: «Вісім!»
Коли всі числа були названі, Гомункулус показав своє: вісім.
Нермін, я б так не раділа, навіть якби мені випало сидіти за столиком з насправді коханим чоловіком.
Ми пішли до віддаленого столика біля огорожі саду. Гомункулус промовив, наче сам до себе:
— Бідолашна Сара-ханим. Ох і не щастить же їй...
Я підняла обличчя до ліхтаря, який висів над нашим столиком, і всміхнулася йому:
— Чому ви так кажете, Зія-бей? Невже по мені не видно, наскільки мені усміхнулася доля?
Гомункулус підняв на мене очі, потім опустив їх і відповів із ледь відчутним смутком у голосі:
— Дякую, Саро-ханим, ви дуже люб’язні...
Почалася найбільш хвилююча частина нашого двобою. Перемога залежала від ентузіазму та майстерності, які я зумію продемонструвати впродовж години, поки ми вечерятимемо. Джаз-банд замовк. Лунала легка, приємна печальна мелодія. . Я подумала, що зараз йому, втомленому, приємніше слухати музику, ніж мої балачки, і нічого не казала.
Я не помилилася в своїх припущеннях. Мало-помалу починали проявлятися перші ознаки Гомункулусової поразки. Щоправда, він за своєю звичкою іноді пробував жартувати, але марно... Його голос, його поведінка — це були голос і поведінка слабкої людини, яка намагається приховати тугу й хвилювання.
З-за столика, що стояв кроках у десяти від нас, долинало тихе, здавлене схлипування. Мабуть, це було молоде дівча, яке в цю годину слабкості й чулості розплакалося під впливом першого зізнання. Хтозна, яка вона була щаслива в цю мить. Я ніколи нікому з такою первісною простотою не відкривала свого серця; я так не вмію.
Цей тихий плач почув і Гомункулус. Повернув голову. Ледь помітно посміхнувшись, почав іронізувати:
— Очевидно, комічна сцена з високохудожньої опери...
Але договорити він не встиг — помітив у моїх очах дві великі сльозини.
— Саро-ханим... Ви теж плачете?
— Плачу.
— І не приховуєте цього?
— А навіщо приховувати? Якщо це моє справжнє почуття, то навіщо мені лицемірити?
— Саро-ханим...
— Що таке? Чому ви замовкли?
— Нічого... Просто я не бачу причин вам плакати...
— Хто знає, які чудові слова’їй довелося почути...