— Ви мене залишили, ви мене образили!..
— Боже борони!.. Просто так треба було... Ви ж бачили, чим це все могло скінчитися...
Я з скорботною методичністю вела далі:
— А ми тут при чому? Наша яка справа? Мені було так добре цього вечора...
— Саро-ханим, ви перебільшуєте... В чому моя провина?
— Ну це ж була ваша ідея! Якби навіть хтось інший вам таке запропонував, ви мусили не погоджуватися! Мусили сказати: «Я дав Сарі слово. Я її не залишу». А ви самі свідомо кинули мене й пішли!
Мені на очі знов набігли сльози. Гомункулус, похнюпившись, гірко всміхнувся:
— Ви ж знаєте: я людина неотесана, не звик до благородних посиденьок, а тим паче з жінками. Хіба можна на мене ображатися, Саро-ханим?..
Цей голос, ця поведінка знову пробудили в мене надію, Нермін. Я ще тужливіше повісила голову:
— Якби справа була в етикеті, то це можна було б легко зрозуміти. Але ж це було веління серця! Ви хотіли позбутися Сари — ось що насправді прикро!
Гомункулус дивився перед собою й мовчав. Я вела далі:
— Я вже раділа, думала, що ми з вами стали добрими приятелями. Це навіть трохи мені лестило. Ви виділили мене з-поміж усіх моїх подруг. Ви ставилися до мене шанобливіше, ніж до решти... Точніше, мені так здавалося... Мене вже кличуть до Стамбула... Через кілька днів я мушу їхати звідси... Я не можу не послухатися батька... Ця вечеря мала бути, можна сказати, прощальною, Зія-бей...
— Ви так скоро їдете, Саро-ханим?
— Через три-чотири дні...
— Через три-чотири дні? Так скоро?
Він відвернув голову й задумався, вдивляючись кудись у темряву.
— Я завжди казала, Зія-бей, ще не вмію ховати своїх почуттів... Ви такий природний, такий сильний... Ви не схожі на решту... Перед вечерею я плекала якісь непевні надії. Думала собі: а раптом ця чудова ніч навіє нам щось добре... А раптом ми з Зія-беєм знайдемо спосіб не розлучитися назавжди...
— Саро-ханим...
Це «Саро-ханим» із його вуст вирвалося придушеним криком. Я не відповіла. Він знову промовив, ще слабшим голосом:
— Саро-ханим...
Зі сльозами на очах я обернулася до нього. Але він опустив голову:
— Я, з вашого дозволу, піду. Я дуже втомився... Ще раз перепрошую за свою нещодавню неґречність.
Я простягла йому руку. Він торкнувся пальців, зробив рух, аби піднести її до вуст, але відпустив, і, не промовивши жодного слова, повагом пішов геть.
Я мало не збожеволіла від радощів. Жодних сумнівів не лишилося.
Гомункулусу зараз здається, що він утік від мене, але через день-два він неодмінно повернеться. І неодмінно впаде мені в ноги. А от тоді... Перемога — це така річ, Нермін, що я розумію тих, хто ладні за неї вчепитися одне одному в горлянку на полі бою...
Так, «женоненависника» переможено. Коли він в останню мить тримав мене за руку, пальці в нього були холодні, мов у хворого на смертному одрі.
Розвиднялося. Частина гостей роз'їхалися, інші спали чи дрімали — хто в будинку, хто на стільцях у саду. А божевільна молодь, чоловік із десять, почерпнувши сили з ранку нового дня, продовжувала танцювати в одному з кутків саду.
Коли я, здолана втомою, йшла до своєї кімнати, на балконі помітила Ремзі-бея. Щасливий наречений, залишивши на самоті в першу шлюбну ніч свою молоду наречену, завдяки якій він пізнав кохання, в передранкових сутінках із цигаркою в руці міряв кроками балкон. І т. ін.
XV
Сара — Нермін
Нермін, сестричко,
У мене для тебе сумна новина: Гомункулус загинув учора внаслідок трагічного нещасного випадку. Товариші сьогодні поховали сердегу на цвинтарі в містечку.
Смерть здавалася такою далекою від цього сповненого життям та здоров’ям парубка, такою далекою, що мені й досі не віриться в цю трагедію.
Щойно ми з Хандан наказали запрягти екіпаж, з’їздили на могилу Гомункулуса. Поклали на ще невисохлу землю декілька квіток.
Щоправда, він був нашим ворогом. Але ж смерть і помста — це різні речі, правда ж? Я хотіла лише збити з нього пиху. Уявивши, як він, сердешний, лежить, безпорадний і беззахисний, під могильним насипом, перед яким я стою, я навіть відчула каяття. Що поробиш, Нермін, отака я м’якосерда.
Хандан була дуже засмучена. Уважно дивлячись мені в обличчя, вона промовила:
— Я й досі не можу повірити в цю смерть. Мені все здається, що Гомункулус своїми залізними ручищами скине з себе землю й почне кепкувати з нашої жалоби.
Я згадала, як він тоді ввечері, насміхаючись із мене, стрибнув у садову криницю. Тоді я просто знавісніла від люті, а зараз не змогла стримати сліз.