Выбрать главу

Смерть примиряє найзапекліших ворогів.

Мені згадалися останні слова, які він промовив у ніч весілля, коли вже збирався йти. І я повторила йому те саме:

— Гомункулусе, я, з твого дозволу, йду... Я збиралася заподіяти тобі невеличке зло. Хоч я і не встигла цього зробити, але все одно прошу в тебе пробачення за свій негарний намір. Вибач, Гомункулусе.

Трохи детальніше розповім тобі про нещасний випадок, Нермін...

Гомункулус після весільної ночі більше не показувався. Один раз, десь в обідню пору, він мчав повз садибу на мотоциклі, помахав нам здалека рукою, але не заїхав.

Дні йшли, і мій подив зростав. Я казала дівчатам:

— У Гомункулуса прокинулись до мене глибокі почуття. Я наговорила йому обнадійливих речей. Він неодмінно мусить повернутися!

Мої союзниці вже ні на що не сподівалися:

— Все й так було зрозуміло, Capo... То все була марна праця... Хіба тобі не казали, що в нього серце нечуле, мов каменюка?

Одна тільки стара вовчиця Ісмет-ханим все ще не полишала надії:

— Ми з Бегіре сходимо в табір. Я йому навіть натякну, що коли він запропонує тобі вийти за нього, то ти не відмовишся. І Гомункулус неодмінно приїде!..

Ісмет-ханим зробила, як обіцяла. Взяла Бегіре й під якимось приводом пішла до табору. З її власних слів, вона дуже вправно впоралася з завданням... Гомункулус обіцяв приїхати наступного ранку... Але наступного ранку...

Ох, Нермін, цей світ сповнений прикрих збігів обставин! Неподалік розташувався піхотний полк, який прибув сюди на маневри... І офіцери вигадали собі спортивну розвагу...

Збиралися грати в футбол, стріляти, влаштовувати кінні перегони, ще казна-що... А ще вирішили влаштувати мотоциклетні гонки... Мали змагатися двоє офіцерів і двоє цивільних... І вранці Гомункулус вирішив взяти участь у цих гонках...

Десь опівдні я отримала коротеньку записку: «Маю термінову професійну справу. На жаль, вийшло так, що я збрехав — я не зможу приїхати. Може, завтра, як дасть Бог».

Гомункулус знову обдурив нас. Мене охопив такий гнів, що я аж занедужала. А через кілька годин мені повідомили про його смерть. На повороті він не впорався з керуванням, впав у провалля й розбився... Це була така трагедія, що мені не вистачило духу слухати подробиці.

Ох, Гомункулусе, що не кажи, а ти став жертвою власної безсердечності. Якби ти вибрав Сару, яка з нетерпінням чекала на тебе, а не ці прозаїчні спортивні змагання — хіба б такою була твоя доля? Ну, пиха б твоя трохи постраждала. Але ти б продовжував жити під ласкавим сонцем цього осіннього дня... І т. ін.

Сара

Частина друга

Листи небіжчику

І

Гомункулус — померлому другові

Вночі була страшенна задуха... Я ніяк не міг заснути. Взяв свою розкладачку й вийшов з намету. В п’яти хвилинах ходьби від табору є невеличкий пагорб. Я кажу «пагорб», але якщо глянути згори, скажімо, з літака, то здасться, що це ставок... Уяви собі галявину, густо оброслу довкола вересом... Ґрунт вкритий рідкою пожухлою травою, сухими колючками, всіяний дрібним камінням... Вдень подивишся — пустка, та й годі. В природі, напевно, немає стараннішого та завзятішого двірника, ніж місяць. Яким тільки плямам, якому брудові, якій гидоті він не дасть ради? Пройдеться своєю променистою мітлою по болоті, дивишся: де був бруд і багнюка, там стало чисто, мов у небесній височіні...

Впаде промінь на чабанську ґирлиґу, прикрасить її золотом-сріблом — ось тобі й королівське берло, оздоблене коштовним камінням. Впаде на масне, скуйовджене волосся голодранки-жебрачки, що заснула собі на роздоріжжі, — і мовби надягне на неї золоту корону, яку в багатих церквах малюють на голові Діви Марії...

Я тобі навіть більше скажу: місяць не тільки світ очищує від бруду і скверни, але певною мірою й виполіскує серця.

Скільки злоби, ворожнечі, ненависті, підступних намірів розтопило місячне сяйво, скільки грішних та гнилих душ, хоч би й лише на якийсь час, прикрасило воно добрими почуттями.

Ну, годі просторікувати, повернімося до теми нашої розмови. Тієї ночі місяць стояв прямо над галявиною, ллючи своє світло, мов із фонтанчика з питною водою, на цей клаптик землі, оточений густим вересом. Здавалося, світло, мов вода, розливається по сухій траві, плещеться, брижиться.

Я поставив розкладачку посеред галявини й улігся горілиць...

Небо тієї ночі було якимось беззвучно-святковим. Безперервно то тут, то там салютом спалахували свічки зірок.

Я не знаю, скільки я отак пролежав, заклавши руки за голову, вдивляючись у небо. Перед моїми очима прокручувалася кінострічка... Сцени, епізоди, крупні й загальні плани — все змішалося в цьому кіно... Воно перестрибувало з епізоду на епізод, з одного загального плану на інший, кадри були десь засвічені, десь потемнілі. Головних героїв було двоє: я і ти. Моя бридка карикатурна пика й твоє прекрасне обличчя, Недждете.