Врешті-решт, кіно скінчилося. Знову спека... Сон ніяк не йде... Треба чимось зайнятися... Думав я, думав. Зрештою, не знайшов нічого кращого, як сісти писати тобі листа. Власне, в цьому назріла потреба. Я довго підраховував, і вийшло, що нам із тобою не випадала нагода поспілкуватися вже сім років, шість місяців і двадцять один день.
Як ти, Недждете? Я питаю, бо так прийнято питати в листах. Насправді я ж знаю, що в тебе немає ні проблем, ні жалів, ні гризот. Ти ліг у домовину — дивитися найсолодший у світі сон. І цього сну тобі вистачить на цілу вічність, щасливий залицяльнику!
Втім, були дурні, які намагалися позбавити тебе цієї втіхи. Та, на щастя, поруч із тобою був твій вірний друг Гомункулус. За жодну ціну я не пустив до тебе наречену, коли ти лежав на смертному одрі, й різні йолопи за це проклинають мене, називають безсердечним тираном.
Та ти й сам тоді так вважав. Перед смертю ти цілував мені руки, благав: «Дай мені хоч поглянути на Реміде!»
Ти й після смерті наче тихенько продовжував плакати. Коли я востаннє поцілував заплющені очі, мої губи зволожилися слізьми. Я й зараз відчуваю на вустах їхній солоний смак.
Так, ми з тобою розлучилися, посварившись. В релігійних книжках пишуть, що людина після смерті пізнає істину. Якщо це правда, то ти вже зрозумів, чому Гомункулус так вчинив, чому так уперто не бажав, щоб ти востаннє поглянув на Реміде. А якщо книжки брешуть, то я сам розкрию тобі правду.
Ти, Недждете, був тендітним, мов дівча, соромливим, несміливим хлопцем. Але ти кохав. А кохання здатне зробити з людиною все, що завгодно, в тому числі — штовхнути на подвиг.
Нам із тобою випала доля як у школі, так і в війську бути разом. Я служив рядовим в обозі, ти — писарем при батальйонному штабі. Ні мені, ні тобі не загрожувала небезпека. Але як я вже казав, ти кохав. Тобі не сиділося на місці, ти палав бажанням неодмінно здійснити щось надзвичайне.
Одного дня ти сказав мені:
— Я переводжуся зі штабу, Гомункулусе. Я хочу разом з хлопцями в пекло, на передову.
Я здивовано зазирнув у твоє обличчя. В мене ледь не зірвалося з язика: «Ти, малий? Та хіба не ти в школі в грозу так боявся грому, що з головою ховався під ковдру й тремтів? Я ще тебе втішав, мовляв, чого тут боятися, я ж поруч...» Але я змовчав. Ти не здогадався про причину мого здивування...
— Ти цього не зрозумієш, Гомункулусе, — сказав ти. — Я кохаю Реміде... А її наречений просто мусить зробити щось надзвичайне...
Я, як завжди, почав кепкувати:
— Звісно, не зрозумію... Ремізе — твоя наречена. Не сьогодні-завтра стане твоєю дружиною. Який сенс ганятися за подвигами, наражатися на небезпеку, якщо ця жінка вже й так належить тобі?
Ти гарячково повторив:
— Марна праця, Гомункулусе, цього не можна пояснити.
Я тупо подивився тобі в лице, байдуже знизав плечима:
— Твоя правда, малий... Де мені це зрозуміти... Роби, як знаєш.
Я казав, що не розумію, Недждете, але ж я чудово розумів, який вогонь палає в твоєму серці... Я не зробив нічого, аби відмовити тебе від цього бажання. Ти був таким щасливим! Ти кохав, і тебе кохали. Що може людина, яка досягла такої вершини щастя, ще прагнути в цьому світі? Отже, ти б уже не став журитися, якби навіть випало померти.
Але в бойових лавах на тебе чекало дещо набагато жахливіше за смерть. Снаряд, що розірвався поруч із тобою, спотворив тобі обличчя, надягнув на твоє прекрасне лице маску, потворнішу й страшнішу від Гомункулуса. Якби ти й вижив, то щасливим ніколи б не став. Всі відверталися б від тебе. Одні б насміхалися, інші — гидували. Може, комусь би було тебе направду шкода. Але ця жалість була б для тебе ще нестерпнішою від кпинів та образ.
Отже, мусиш дякувати, що тобі не довелося серед людей скніти живим мерцем.
Який жахливий був той день, Господи Боже!.. Скільки я виніс, коли мені довелося обороняти тебе від зграї йолопів, від Реміде, та й від тебе самого. Реміде побивалася під дверима, заламуючи руки, кричала: «Покажіть мені його востаннє!» Ти в палаті цілував мені руки, ридав і бився в агонії.
Зграя йолопів, вважаючи, що виконують свій людський обов’язок, насідала на мене, погрожуючи кулаками, обзивала мене підлим, бездушним тираном.
Але я був незворушний, мов скеля.