Ти, не наважуючись не те що відповісти, а й глянути мені в обличчя, пішов до їдальні.
А я, коли казав тобі, що хотів би бути сиротою, був абсолютно щирим, Недждете...
Щоправда, в мене був батько, були брати та сестри. Але я ніколи не знав їхньої любові. Мати моя померла, коли я був ще зовсім малим... Інколи я сумую за нею. А потім починаю думати, що вона, якби була жива, теж чинила б так само, як батько з братами й сестрами. Тоді б я, може, був би позбавлений навіть цієї легкої туги за матір’ю, якої я навіть не пам’ятаю, та любові до неї; тож вона, може, вчасно й померла...
Того вечора ти, як і решта, подумав, що я бездушний. Мушу признатися, я й сам довго так вважав. Надто пізно відкрилася мені правда. Виявляється, я не бездушний, Недждете...
Виявляється, під потворною шкарлупою мого тіла б’ється багате серце, сповнене любові та ніжності...
Мабуть, не було моєї провини в тому, що не зумів я як слід розрадити тебе того вечора...
Справжня дружба між нами зав’яжеться через два чи три тижні по тому!..
Якось увечері в нас був час дозвілля. Накрапав дощик.
Я сидів собі наодинці у шкільній дровітні й курив. Дровітня була моїм курильним салоном. Майстерно витягнувши цвяхи, якими була прибита одна з дощок задньої стінки, я зробив потаємний вхід. Тепер я міг коли заманеться нищечком витягнути цю дошку й лазити, як до себе додому. Здалеку лунав несамовитий дитячий вереск, хижий регіт. Мені були добре знайомі ці звуки. Не бачачи приводу порушувати свій спокій, я затягнувся цигаркою й філософськи зауважив:
— Знову якогось кабачка маринують... Пора врожаю.
«Кабачками» в нас у школі називали новачків. Старші учні терпіти не могли новоприбулих, нападалися на них, як зграя вуличних собак на приблудного пса. І що б бідака не робив — все ставилося йому в провину.
Інколи через якусь дрібницю, скажімо, через жарт чи посмішку, а часом — і просто так, нізащо, вони оточували сердегу й вигадували для нього якісь немислимі тортури.
— Гей, кабачку! Вчора ти достиг, а сьогодні ми тебе замаринуємо! Зараз всиплемо перцю, щоб смачніше було!
Це стало звичаєм. Навіть, можна сказати, проявом якоїсь дикунської справедливості. Учень, якого цього року мучили, як новачка, наступного року вливався до лав «старих» і уповні виміщав на новоприбулих те, що колись було заподіяно йому. Врешті-решт, навіть адміністрація школи почала заплющувати очі на цю традицію. В світі немає жорстокішої істоти, ніж дитина.
Всі егоїстичні, всі хижі інстинкти благословенної людської істоти проявляються в дитини в усій своїй неприхованості; діти ще не навчені суспільним ладом маскувати ці інстинкти, не витрачати їх марно, а спрямовувати на досягнення корисливих чи якихось інших цілей. То про що це я?.. Ага, чую я, значить, зі своєї засідки несамовитий вереск. Через якийсь час він став лунати поруч із дровітнею. Я визирнув крізь дірку від сучка. Хирляве хлоп’я в сльозах тікало, а решта, навіть не вважаючи за потрібне поспішати, з реготом і улюлюканням сунула за ним. За дровітнею був глухий кут, отже, їхня жертва сама себе загнала в пастку. Втім, навіть якби там і було куди тікати, сердешне хлоп’я вже не мало сил бігти. Раптом воно впало на коліна й покотилося додолу.
Цим хлоп’ям був ти, Недждете. Хоч минуло близько місяця відтоді, як тебе привели до школи, ти так і не обвикся, ні з ким не заприятелював, так і залишався «кабачком». Ти був кволим, тендітним, сором’язливим хлопчиком. Крім того, ти був печальним і самотнім. Людям такої вдачі та ще й у такому настрої зовсім непереливки серед юрби...
Зграя безжальна до того, хто намагається відокремитися від неї; а ти ще й був сам-один, і за тебе не було кому заступитися. До того ж, ти, напевно-, не скаржився на тих, хто тобі допікав. Отже, навіть плюгавці й страхополохи могли безбоязно шпиняти тебе. От і того дня до тебе причепилися наймиршавіші й найшолудивіші зі школярів. Ці малі дворушники, покидьки, безсоромники й боягузи, які в класі, мов дресировані мавпочки, зазирали в рота вчителеві чи наглядачеві, а в саду плазували перед сильнішими та-зухвалішими своїми товаришами, боячись їхніх кулаків, з такими, як ти, перетворювалися на відчайдухів. Хоч би як там було, а вони теж люди, їм теж кортить спробувати себе в ролі тиранів та деспотів.
Вони валяли тебе в багнюці під дрібним дощем, копали ногами. Один із них підбіг, тримаючи в руках витягнуту зі сміттєвого відра кавунову шкірку... Діти намагалися силоміць згодувати її тобі. «Жери, скотиняко, жери!» — волали вони. А ти зовсім знесилів від ридань. Вони шарпали тебе за руки, за сплутане волосся, намагалися силою розімкнути твої зціплені зуби, пхали тобі до рота розчавлену брудними руками шкірку, розмазували її по твоєму обличчю.