Нікому навіть на думку не спадало, що у зухвалого малого дикуна, для якого в світі не існувало більшого задоволення, аніж бійка, у якого на тілі від синців і саден не залишилося живого місця, теж є серце. Власне кажучи, я цього й добивався. Але незримі рани мого серця були набагато глибшими, аніж синці й садна на тілі. Я з захопленням, мов на надзвичайних істот, на прибульців із інших світів, дивився на людей, які казали, що закохані, що їх кохають. Я на своєму шляху зустрічав чимало жінок. Просто зустрітися поглядами бодай з однією з них було б для мене цілим романом, справжнім щастям. Однак у душі моїй жило гірке переконання, що мені навіть цього ніколи в житті не судилося.
Авжеж, я мав прожити життя, так і не пізнавши смаку любові. Втім, завдяки тобі, Недждете, я дізнався, що таке дружба. А для знедоленого й це вже чимало...
Очі друга — не те, що очі коханої: часто їм вдається прорватися крізь маску, яка затуляє обличчя, й розгледіти красу, приховану в серці.
Наближається ранок. Місяць, що стояв прямо в мене над головою, потихеньку щез. Я лежу собі, заклавши руки під голову, на розкладачці посеред темної галявини й дивлюся на небо... Рвана кінострічка моїх спогадів прокручується перед моїм поглядом, яскраві кадри чергуються з бляклими...
Як я вже казав, головні герої цієї стрічки — ми з тобою... Решта — невиразні, тремтливі тіні...
Ми вже перейшли в старші класи. Ти став вродливим юнаком-ідеалістом. Я — дужим і безстрашним спортсменом. Характер мій відчутно змінився. Я вже не був таким лютим і агресивним, як раніше. Навпаки, навчився непогано уживатися з людьми. Причину цього я зараз легко можу пояснити: вже ніхто не наважувався до мене сікатись. А отже і я не бачив потреби чинити комусь зло. Виходить, змалку я був навіженим, деспотичним, підступним і жорстоким лише тому, що мусив захищатися від нападок та несправедливих вчинків інших...
Так, у мене вже не залишилося причин з’ясовувати стосунки з тими, хто мене оточував. До того ж, я бачив, що душі в них такі самі недолугі й миршаві, як і тіла. Всерйоз мірятися силою з цими людцями здавалося мені таким самим ницим, як скривдити на вулиці нещасного жебрака.
Отже, з товаришами я мав відносно непогані стосунки. Я став балакучим і гострим на язик. Мене почали запрошувати в компанії. Однак серце моє труїла гіркота прикрих днів дитинства. Я ніяк не міг її позбутися. Я не міг втриматися від жовчних та в’їдливих коментарів з приводу своїх друзяк, а особливо — жінок.
Я називаю тих, із ким спілкувався, в чиїй компанії гуляв, друзяками, Недждете... А тимчасом, у мене був лише один-єдиний друг — це ти...
Ми з тобою настільки відрізнялися тілесно й душевно, що здавалися істотами двох різних видів. Всі дивувалися нашій великій дружбі, яка тривала аж до самісінького дня нашої останньої розлуки. Є люди, яких зближує спільна вигода. Декого, наприклад, поєднує спільно прожите життя, тобто, близькість думок і почуттів. Але є такі, в кого немає нічого спільного в інтересах, минулому, думках, почуттях, але, попри це, вони відчувають якесь духовне тяжіння одне до одного. Як на мене, Недждете, це — любов найвищого ґатунку, і в нашій дружбі була щонайменше дещиця такої любові.
Тим часом моє піклування про тебе не було цілковито безпричинним. Бувають такі дівчата з нещасних сімей, яких видають за нелюба. А потім виявляється, що він до того ж злий і деспотичний.
Бідолашне дівча роками потайки бунтує, плаче. Врешті-решт, втрачає будь-яку надію. Живе собі безбарвно та збайдужіло, у тужливому терпінні й самозреченні.
І ось у такої сердеги, буває, виростає дочка. І ось, коли дівча вже на виданні, готове кохати, у змертвілому материному серці знову народжується пристрасть: вона прагне будь-що зробити свою дитину щасливою... Вона бажає, щоб у дочки було все те найкраще, чого вона сама вже зреклася... Бачити доньчине щастя — незбагненним чином стає розрадою в її власному зламаному житті... Може, це смішне порівняння, але я так ставився до тебе, Недждете...
Ти став вродливим, ніжним, щирим юнаком. Твої перші сердечні пригоди пробуджували в мені таємну радість і хвилювання, але я приховував це від тебе. Коли ти починав розповідати мені про свої походеньки, я кривив губи і навіть трохи вичитував тобі за те, що гаєш час на такі дурниці.
Товариші вже тоді почали вважати мене женоненависником. Та й тобі так здавалося. Ти ще дивувався: