— То може вже поїдемо, Саро-ханим? Я думаю, чекати вже марно.
— Ну то їдьмо, — відповіла я.
Ремзі-бей взяв у руки віжки. Натовп неквапно розступився, дав нам дорогу. Екіпаж в’їхав у безлюдну вузьку вуличку.
Ремзі-бей, не повертаючи голови, завів зі мною розмову. — Саро-ханим, ви маєте в нашому селі шалений успіх.
— Он як?
— Люди зібралися, щоб подивитися на вас, а не на море...
— Це ж треба! А я й не звернула уваги...
— Якби ви не споглядали море, а обернулися назад, то самі б побачили.
— Це ж треба таке!
Дядьків зять, повідомляючи мені ці «новини», раз по раз обертався, примружував очі й дивився на мене з хитрою посмішкою. Слухаючи його, я ледве стримувала себе, щоб не розреготатися.
Наречений Весіме — дуже гарний і ерудований молодий чоловік, але нестерпно наївний. Як вони пасують одне до одного, еге ж?
Отже, того дня я повернулася, так і не відправивши тобі листа. Але ми нічого не втратили, адже це був куценький лист ні про що. Я не встигла в ньому розповісти тобі нічого з того, що хотіла. Отож починаю зараз... Звичайно, перш за все розповім, як пройшла моя подорож... Того ранку, коли ми розпрощалися... Зачекай-но хвильку, Нермін... Хтось тихенько стукає в двері...
Чорт забирай! Це був дядьків зять:
— Саро-ханим, вже час рушати. Я їду до міста. Якщо хочете особисто відправити листа, то треба поквапитись...
— Я б хотіла, але дайте мені щонайменше п’ятнадцять-двадцять хвилин, щоб я встигла одягтись, — відказала я йому.
Ремзі-бей після недовгого вагання погодився:
— Ну що ж поробиш? Будемо їхати трохи швидше...
За той час, що я пробуду тут, возити екіпажем листи до міста в поштовий день, очевидно, стане звичкою, ба навіть традицією...
Вибач, Нермін... До середи, коли знову буде пошта, я напишу тобі довгого-предовгого листа. Цілую!
IV
Сара — Нермін
Люба Нермін,
В кінці листа ти пишеш мені: «Ми чекаємо на тебе — не дочекаємось. Я вже рахую дні: дев’ять днів, як поїхала Сара, десять днів, одинадцять... Думаю собі: це ж вона помирає з нудьги в дядьковому оливковому гаю... Ні, вона неодмінно щось придумає, знайде якийсь привід, щоб найближчим часом вирватися до Стамбула. І не тільки я, вся наша компанія так вважає і хлопці, і дівчата...»
Нермінусю, я боюсь, що ви разом із хлопцями та дівчатами ще довго марно мене чекатимете, бо мені все більше подобається тут, у цьому містечку.
Є відомий вислів: «Краще бути першим у малесенькому селі, аніж другим у Римі». Не знаю, чи претендую я на друге місце в Стамбулі... Але ж місто величезне, і якщо навіть не можна сказати, що мене затьмарюють, проте дехто Сперечається з моїм впливом, намагається зі мною конкурувати... А тут я королева, і в мене немає конкурентів... Мій вплив і успіх з кожним днем ростуть... Я часто їжджу до міста, і щоразу це подія, це свято... Чоловіки в провінції — це не наші салонні джентльмени, схожі на дресированих мавпочок. Вони висловлюють свої емоції, свою оцінку без вивертів, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Виглядає це, звичайно, грубувато й кумедно, але ж... Нічого не поробиш, за їхню щирість мусиш їх вибачати!..
Ось як, наприклад, вони висловлюють своє схвалення й захоплення — чула на власні вуха:
— Ех, ну чому я не муха?! Сів би на це личко, сів би на ці ручки...
— Слухай, а як ти думаєш, вона так само їсть і п’є, як оце ми?
— Позавчора моя щось розприндилась... Раптом згадав я цю кралю, взяв у руки дрючка і давай свою чухрати...
— Аллах-Аллах, з чого ж її зроблено? Вона ж мовби кришталева... Обличчя аж просвічується...
Мабуть, мені вже остогидли барвисті салонні компліменти, поцуплені з книжок, але ці безглузді, примітивні висловлювання мене просто-таки тішать...
А є навіть і такі, що закохалися в мене. Розповім тобі про одного з них. Ім’я його я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що закінчується на «ллах»: чи то Абдуллах, чи то Нуруллах... Дідок років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти, заможний. Нібито староста якогось там кварталу... Ну знаєш, є такі прискіпливі, капосні дідугани, які все вчать жителів кварталу розуму й моральності, збурюють людей різними гидкими плітками, винюхують щось по домівках, ходять по людях, збирають підписи під петиціями, аби вижити з кварталу невгодних їм мешканців... То оце один із таких. Мені розповіли, що цей староста скаржився, що я, мовляв, вільнісінько розгулюю у надто відвертих туалетах, а також вичитував молодикам, яким я подобалась. Я навіть одного разу сама чула, як він прикрикнув на парубків, що дивилися на мене через дорогу: