Перед моїми очима пройшли всі мислимі біди цього світу: кожній можна було зарадити в той чи інший спосіб. Але якщо я з моєю огидною пикою закохаюся — чим тут зарадиш?
Ця думка впродовж багатьох років наганяла на мене непозбутній смуток, тугу. Я був хлопцем вашого віку. Мене теж охоплювали юнацькі мрії та шал. Коли відомо, де болить, то і скаржитися нема чого. Розболівся, скажімо, зуб — вирвав, і все... Але коли, як у мене, болить невідомо що в найглибшому, найтемнішому куточку єства — як тоді бути?
Знов-таки ця сама книжка, в якій ідеться про самотність, дала мені ось яку пораду: «Як члени, коли не рухаються, не працюють — терпнуть, так і серце, і деякі почуття можна загасити, притупити, змусити затерпнути внаслідок тривалої бездіяльності. Як око, що втратило здатність бачити, відсохлий палець, безживна, хвора печінка продовжують своє нечуле, змертвіле існування серед ансамблю живих чутливих органів, так і згасле бажання ховається собі, висхле, десь у закутках серця».
Я намагався дотримуватися цієї поради. Все своє молоде завзяття й волю я спрямував на те, щоб загасити в собі здатність і потребу кохати.
З віком мрії мої згасли, а муки полегшали. Від колишньої туги залишився на згадку лише легенький сум. Мені здавалося, я став таким, яким прагнув. Я навіть почав сам вірити в те, що казав про жінок та кохання:
«Якщо навіть якось вночі до мене прийде пері, торкнеться мого чола своєю чарівною рукою, і я прокинусь казковим красенем-принцом — байдуже! — думав я. — Серце моє вже змертвіло. Я вже не здатен кохати».
Оця моя самовпевненість і довела мене зараз до цього сміховинного й трагічного становища, Недждете...
«Мені вже нема чого боятися кохання», — вирішив я, і вже не надто дбав про те, щоб уникати жінок. Навіть потроху почав виходити в люди, з’являтися на жіночих посиденьках. Так само, як колись, відчувши себе достатньо дужим, аби захиститися від лиха, якого могли б завдати мені люди, я перестав боятися заводити товаришів та друзів і став досить-таки компанійським хлопцем.
Розповісти тобі трохи про лихо, яке мене спіткало? Можливо, в моїй розповіді ти не знайдеш для себе нічого нового. Всі історії кохання такі схожі одна на одну...
Навесні з далеких країв до нашої місцини прилітають ластівки... Вони гніздяться, й на кілька місяців округа наповнюється веселим гомоном і життям... Цього року один із садів — у годині шляху від нашого табору — зайняла така собі пташина зграя: компанія жінок та дівчат — яких тільки завгодно. Вони з’їхалися з усієї країни на весілля до родички... Весь час у них якісь розваги: то музику грають, то танцюють...
Вже три роки хлопці-спортсмени приїжджають сюди, щоб пожити й потренуватися на свіжому повітрі. От і цього року знову ніби для того ж приїхали. А побачили цю несамовиту дівочу юрбу — і почалися страждання. Природний біг життя порушився, режим геть збився.
Винахідливіші почали таємно діяти. Стали шукати способу налагодити зв’язки з родинами молодят...
А оскільки протилежна сторона прагнула того самого, то, звичайно, на знайомство довго чекати не довелося.
А серйозніші, і в першу чергу я, попервах не хотіли з цим миритися. Втім, чому завгодно можна запобігти, але якщо чоловік та жінка бажають одне одного — цьому ніяк не перешкодиш... Така вже надзвичайна сила тяжіння.
Врешті решт, так і не змогли ми дати хлопцям ради. Якби все цим і обмежилося, то воно б ще нічого... Але ж куди там! Тепер вони стали нас тягти до дівчат у садибу.
Одного вечора ми отримали офіційне запрошення. Хлопці спробували було й мене вмовити поїхати з ними. Але коли я побачив за поворотом юрбу дівчат та жінок, то раптом зніяковів. Газонув на мотоциклі й помчав геть. Потім кружними шляхами повернувся самотою до табору.
Але коли товариші наступного разу знову напосілися на мене, я не встояв.
— Вони будь-що бажають тебе побачити... Пообіцяй, що поїдеш! Не виставляй нас на посміховисько! — умовляли вони мене.
«Гаразд, — подумав я, — поїду. Провчимо трохи цих занадто цікавих панянок, хай вони самі будуть не раді, що так закортіло мене побачити... Заодно й наші добряче сорому наберуться».
Все чудово йшло за моїм планом. Від моїх клинів та ущипливих жартів панянки розкудахкалися, немов кури, коли в курник залізе куниця, а хлопці ладні були крізь землю провалитися від сорому. Це мав бути мій перший і останній візит до наших вельмишановних сусідів. Але...
Серед юрби дівчат було одне незвичайне, ні на кого не схоже створіння: молоде дівча на ім’я Сара... Мені вже всі вуха нею прогуділи ще до того, як я її побачив. В таборі тільки й розмов було, що про неї. Були у місті й такі, хто стовбичив понад шляхом, аби тільки її побачити.