Підвів віслюк голову, вуха притиснув, розкрив пащеку та й загавкав собі, як та болонка. А тоді, знов-таки по-болончиному, кинувся до господаревих ніг та й заходився качатися. Ледь хату не розвалив, меблі всі поперевертав. Нарешті, перейшов віслюк до третього номера своєї програми. Підвівся, задер підковане копито та тиць його господареві. Але влучив в обличчя — у того тільки зуби посипалися...
Як заволає господар: «Людоньки добрі, рятуйте!» Збіглися до хати прислуга, садівник, усі з кийками. Звісна річ, тут уже віслюк по-іншому заспівав...
От і я, мов той віслюк із байки.
Красиві балачки та ґречні манери тільки виставлять мене на посміховисько, підкреслять мою потворність, от і все.
Я змирився з поразкою, усунувся від подальшої боротьби на любовному фронті... Якби хтось побачив, що я ще на щось сподіваюся, то мене б засміяли. А я нізащо не погоджуся виставити себе на посміховисько.
Але і цього ж не досить. Так само я боявся зажити слави розумної людини, яка усвідомлює своє становище й мучиться. Бо тоді б мене стали жаліти. А для розумної та гордої людини бути об’єктом жалості ще прикріше, ніж посміховиськом. Тому я й удавав із себе істоту, позбавлену будь-яких емоцій, будь-яких людських почуттів, такого собі Гомункулуса. Так, я знущався з Сари-ханим, як тільки міг. Мої слова та вчинки могли б розлютити найлагіднішу та найспокійнішу людину. Але ця незрівнянна дівчина покірно зносила всі мої кпини та вибрики.
Така-поведінка Сари була нерозв’язною загадкою. Міркував я, міркував і ось до чого доміркувався:
Попри всі мої старання, десь я недогледів. Моя безсоромність не ввела Сару в оману. Крізь мій удаваний оптимізм вона таки розгледіла, який я насправді нещасний. А душа в неї, можливо, така сама прекрасна, як і обличчя... Вона глибоко мені співчуває. Як смертельно хворих намагаються підбадьорити пустими втішаннями, так і вона намагається бодай трошки заговорити мені зуби... Хіба не можна сподіватися від такої надзвичайної дівчини такої чуйності?
Я занедужав, Недждете. Мої погляди, мої думки поступово зазнавали змін. Сара мало-помалу відокремлювалася від решти, хвороблива уява всіляко прикрашала її, роблячи чимось середнім між людиною та божеством.
Але в моїх очах змінювалася не лише Сара. От, скажімо, дорога від садиби, де вона жила, до табору... Цей розбитий курний шлях, по якому я по кілька разів на день проносився на своєму мотоциклі, вночі здавався мені дорогою до країни мрій. Сад у маєтку, дерево, під яким я її побачив уперше, ліхтар, який проливав своє тьмяне світло на її чоло, на її волосся, коли ми якось увечері прощалися коло хвіртки... Ще чимало подібних дрібниць набули в моїх очах цінності.
Врешті-решт, я твердо сказав собі:
— Гомункулусе, годі вже заперечувати, це — кохання... Очевидно, що це така сама хвороба, як скарлатина чи кір... Хоч як ти старався запобігти... Втім, нема чого панікувати. Якби ти підхопив цю хворобу зовсім юнаком, то це могло б бути небезпечно. А зараз ти добре оснащений для боротьби з нею... В тебе дуже тіло... Що ще важливіше — ти маєш у своєму розпорядженні тверду та холодну логіку... Якби ти був дитиною, то не встояв би, дав би себе захопити надіям та мріям. І, можливо, не переніс би розчарування, яке неминуче настало б потім. Мені здається, що небезпека цієї хвороби не стільки в ній самій, скільки в її конфлікті зі сподіваннями... В будь-якому разі, тобі таке хлоп’яцтво не загрожує... Уважай лишень, щоб полум’я занадто не розгорілося й не розтопило твою логіку... Остерігайся маячні й божевілля...
А можливо, ця хвороба протікатиме легше, ніж ти вже себе настрахав... До того ж не забувай, що навіть у звичайній лихоманці є якась химерна насолода. У хворого, який вийшов зі свого природного стану, якого починає палити хвороблива гарячка, почуття та емоції набувають якогось особливого забарвлення, особливої форми. Так, можливо, ця хвороба врятує тебе від нещастя прожити життя, не спізнавши найдивовижнішого в світі — любові.
Ось на що я захворів, ось від чого я марю в гарячці, Недждете... Я ніби віддався на волю стрімкої течії... Подивимось, куди вона мене винесе.
III
Гомункулус — померлому другові
Буває, що люди — хворі, із розхитаними нервами — починають ненавидіти своїх померлих близьких. Вони сприймають їхню смерть, як зраду, ремствують на них: «Ну чому ти мене покинув?!», так, ніби ті взяли, та й залишили їх на півдорозі під час важкої подорожі.
Я завжди посміювався над цим дитячим ниттям, якого мені довелося наслухатися досхочу. Але зараз те, за чим я раніше спостерігав зі сторони, трапилося зі мною самим. Сьогодні я до самісінького ранку самотньо блукав у темряві берегом моря й дорікав: «Недждете, як ти міг залишити мене на самоті?! Як би мені хотілося, щоб ти зараз був поруч!»