Але прошу тебе, правильно зрозумій мої слова. В жодному разі не подумай, що цієї ночі Гомункулус пережив якусь страшну трагедію, і тепер більше, ніж будь-коли, потребує розради... Навпаки, Гомункулус цієї ночі настільки щасливий, що навіть уявити собі неможливо.
Якби ти був живий, я б примостився біля твоїх ніг і почав би тобі розповідати:
— Як змалку я привчав тіло зносити тяготи й біль, так і душу я привчав до безнадії та мук... Я навчився зносити негаразди без ремствувань та скарг... Але я абсолютно не звик до радощів та щастя, — це для мене просто якась несподіванка... Так, цієї ночі на мене неждано-негадано звалилися радість та щастя. Я пережив незабутню казкову ніч. Всі гіркі й безбарвні дні мого життя в одну мить стали давньою минувшиною... Ось чому я мушу розповісти... Приховати щастя набагато складніше, ніж горе... Вислухай мене, Недждете...
Так, мов дитина, я б поклав свою потворну голову тобі на коліна і, не соромлячись, розповідав би. Втім, це неможливо, і я знову пишу тобі листа... Сьогодні в мене був спокійний день. Я був у місті, займався там деякими справами. Буря в моїй душі, зустрівши на своєму шляху перепону, вщухла. Почуття мої притупилися, але мозок працював бездоганно. Я мотоциклом вертався до табору. Раптом я натрапив на дівча, яке, видряпавшись на оливу, плакало й просило допомоги. Це була Сарина племінниця. Вона каталася на велосипеді, злякалася лютого собаки, що охороняє сад, і втекла на дерево. Треба було відвести малу додому. По дорозі я стрів Сару. Їй моя дріб’язкова допомога здалася мало не подвигом, і вона хотіла ледь не силою затягти мене до садиби. Я відмовився, сів на мотоцикл і повернувся до табору. Кажу ж — день був спокійний і раціональний. Я вважаю великою перемогою, що не піддався на умовляння Сари.
Але ввечері декілька родичів малої завітали до табору з подякою. Була між ними й Сара. Я зіткнувся з нею несподівано на виході з мого намету. В руках у неї був невеличкий букет, а на вустах грала чарівна усмішка.
Гості зібралися довкола великого ліхтаря в центрі табору.
Сара стала трохи осторонь.
Я відійшов подалі, став у затінку. В руках у мене був її букет, а у серці — якась неясна тривога. Така сама тривога, яка буває у бувалого капітана, коли він на чистому, безхмарному морському обрії помічає перші ознаки майбутньої бурі... «Цієї ночі неодмінно станеться щось надзвичайне!» — подумав я. В мене навіть промайнула думка втекти й до самого ранку не повертатися до табору. Всі вже звикли до моїх дивацтв. Навіть Сара — і та б не образилась. Але я не зміг навіть поворухнутися.
В темному закутку, в якому я стояв, ніхто не міг мене бачити, тож я безбоязно роздивлявся усміхнене обличчя Сари, освітлене великим ліхтарем. Під ліхтарем почався якийсь рух, і я втратив лице Сари з поля зору. Однак воно все ще стояло переді мною в моїй уяві.
— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, Зія-бей?
Це проказав її голос. Дрібно затремтівши, я повернув голову. Сара стояла поруч зі мною, з усмішкою поглядаючи на букет у моїх руках. Я злякався, що вона про все здогадалася. Почав вигадувати якісь нісенітниці, аби виправдатися за цей букет. У жартівливому тоні став просторікувати, що, мовляв, цей букетик нагадує емблему нашого спортивного клубу, і тому я почеплю його в себе у головах.
Але, як я вже казав, вона не гнівається на мої нападки й безсоромні витівки, а лише з сумовитою посмішкою дивиться мені в обличчя, від чого мені стає ніяково й соромно за себе. Цього вечора в цієї загадкової дівчини виникла дивна забаганка. Вона будь-що бажала прогулятися гаєм, що росте за табором. Я вже і так, і так опирався, але марно.
Ми йшли поруч поміж деревами. Тіні, які ми кидали в місячному світлі на висхлу траву, набігали одна на одну. Сара, ніби лякаючись навколишнього безлюддя, тулилася до мене, торкалася плечем моєї руки.
Недждете, цієї ночі я зрозумів, що кохання — це щось настільки надзвичайне, що не вкладається в уяву... Я думав собі: «Аллах міг би мене створити подібним до інших, щоб мене теж можна було кохати і щоб я міг, не соромлячись, сказати, що кохаю... Ця чужа мені молода дівчина, яка йде поруч зі мною, торкаючись мого плеча, але насправді дальша від мене, ніж найвіддаленіша з зірок, могла б бути моєю нареченою або дружиною. А скільки пар у цю мить, милуючись місячним світлом, так само гуляють пліч-о-пліч, насолоджуються коханням!.. Хто знає, що вони при цьому відчувають? Як стають щасливими? Як можна пережити, коли на тебе звалюється таке величезне щастя?» Я з неймовірною наївністю задавав собі ці питання, а сльози пекли повіки моїх гидких, по-китайському вузьких очей.