Інший би збунтувався від таких думок. Але я змирився з поразкою, на мене вже давно перестала діяти їхня отрута, тож вони не викликають у мене ні ненависті, ні гніву. Як деякі люди захоплено дивляться на небо, марно силуючись осягнути велич всесвіту, так і я з подивом дивлюся на закоханих: «Так, існують на світі люди, які кохають і знаходять взаємність. На перший погляд, вони нічим не відрізняються. Як таке взагалі може бути?»
Сара підвела мене до краю прірви.
Змагаючись із вітром, який намагався зірвати хустку з її голови, вона обернулася до мене, буквально змушуючи мене дивитися на її запаморочливу красу, усміхалася мені, про щось мило та солодко щебетала. З останніх сил я тримався, аби не виказати свою слабкість. Я почувався, ніби уві сні.
Точніше кажучи, всі мої печалі розтанули. «Гомункулусе, ти дивуєшся закоханим, — думав я, — а тим часом ніхто не знає, що таке кохання, краще від тебе».
Сара поцікавилась, що знаходиться там, по той бік долини. Я пообіцяв їй, що якось ми прийдемо сюди вдень, і я їй усе покажу. Я сказав це просто так, адже ми все одно не змогли б прийти сюди знову. Власне, я знав, що за три тижні чи місяць ми розстанемося. І думка про це тягла за собою інші думки: «Гомункулусе, можливо, це останній раз. Ти вже більше не залишишся з нею отак, наодинці... Ти більше не побачиш це обличчя в такому чарівному світлі... Отже, ти зараз на вершині щастя, яке судилося тобі в житті... Якби ця дівчина була твоєю нареченою, хіба ти кохав би її по-іншому? Так, Гомункулусе, зроби над собою зусилля... Напружся, зупини цю раціонально-логічну машину, яка працює в твоїй голові... Уяви, що Сара — твоя наречена й кохана...»
Сара, ніби прагнучи допомогти моїй уяві, повернувши до мене обличчя, лагідно й журливо про щось розповідала. Раптом вона схилила голову й несподівано розплакалася. Чому вона плакала? Можливо, згадала про колишнє кохання... Можливо, була якась інша причина... Але в будь-якому разі...
Я заплющив очі, мов людина, яка бачить приємний сон і боїться прокинутися. «На цій безлюдній темній галявині молода дівчина дивиться мені в обличчя й плаче — ну хто ж вона, як не наречена?» — промайнуло в моїй голові.
Я ніби плив в атмосфері уяви чи сну. Відчуття реальності практично залишило мене. Лише сильний біль у долоні нагадував мені, що я живий, що маю тіло. Щойно перед цим я садовим ножем обстругував палицю й розпанахав собі долоню.
І тут випадок усміхнувся мені востаннє за цю ніч. Сара наблизила до мене своє мокре від сліз обличчя:
— Зія-бей, здаєтеся, мені потрапила в око комашина... Погляньте, будь ласка.
Я не стримав посмішки. Чи насмілюся я торкнутися заплаканих Сариних щік, зазирнути їй в очі? До того ж хіба це можливо? А чи не розтане вона, мов сон, щойно я доторкнуся до неї?
Сара наполегливо продовжувала просити. Я погодився. Зблизька зазирнув їй у вічі. Вперше в житті я насмілився зблизька подивитися у вічі жінці.
Коли я відводив свої очі від її очей, то подумав із гірким переконанням, що раптом утвердилося в моїй душі: «От ти, хлопче, й пропав. В її очах ти зазирнув у зовсім інший світ... Тепер тобі не жити...»
Недждете, уяви собі від народження сліпого, який знає про світ лише з розповідей інших... І уяви, що чудового літнього дня десь у мальовничому місці цей сердега раптом прозрів, але всього на мить...
Хіба можна сподіватися, що він зможе жити далі після побаченого?
Отак і я зазирнув у Сарині очі — й усе. Чого мені тепер ще бажати?
Ти зрозумів, Недждете, чому я цієї ночі такий-щасливий? Цю ніч Гомункулус провів сам на сам із коханою жінкою. І бачив її сльози.
Гомункулус зазирнув їй у самісінькі очі, як роблять нормальні люди, ба навіть як наречений, як коханий.
Не можна уявити більшої радості й більшого щастя, ніж те, що я звідав цієї ночі, Недждете... Адже закохані не помічають тих щасливих годин, коли вони разом зі своїми коханими. Вони весь час сподіваються, що завтрашній день принесе їм ще більше щастя... А для Гомункулуса такого завтрашнього дня не існує...
IV
Гомункулус — померлому другові
Загадку розгадано. Тепер я знаю, чому Сара-ханим проявляла до мене такий інтерес. Ця дівчина силою своєї неймовірної вроди встановила тут духовне царювання. Вона вважає всіх своїми підданими, а їхні страждання й сльози — свого роду даниною. У неї в голові не вкладалася показна байдужість якогось там виродка-Гомункулуса. Сара сприйняла її як бунт і приготувала для бунтівника жахливу кару.