— Ну? — загрозливо нукнув Кадуха й ляснув Женю по шапці, але ще без люті. — Ставай на коліна, чуєш! І клянись, що не скажеш!.. Що не бачила! Ставай!
Кадуха ляснув її сердитіше. Женя хитнулась уперед, шарпнула ненароком і Зайчика, той перелякано захлипав. А Женю ще хтось ударив, ногою, і дуже боляче, вже сльози запекли їй очі, вона хотіла повернутися, двинути носаком, а тоді...
— Вадька! — зашипів тут несподівано Бен і плечем заступив Цибульку. — Не чіпай її, ясно? Я сам, коли треба, дам! Це з нашого класу...
— Диви! — сторопіло лайнувся Кадуха. — 3 вашого класу! Ти що, груддю за неї? Матросов! А хоч — і тобі вріжу по писку!
— Вріж!
— І вріжу! Щоб не козирився тут перед нею!.. Ти! — Вадька демонстративно штовхнув прищулену Женю в потилицю (мовляв, начхать мені на таких захисників, як Бен). — Зараз тобі нюх одгвинчу, більше не попхаєшся в наші діла! Ану, підставляй!..
І Вадька розчепірив брудні, вимазані в грязюку пальці й поліз прямо Жені в обличчя.
— Ей, пацанва! — гримнув звідкілясь міцний чоловічий голос. — Ану відійдіть! Герої! Налетіли гуртом на дівчину! І дитя лякаєте! Марш звідси! Щезніть!
Крізь пекучі сльози, крізь туман Цибулько побачила: стоїть на горбу дядько в чоботях, в довгополому плащі й держить на мотузці козу, оту поважну, що прогулювалась на футбольному полі.
Кадуха і його дружки попригинали голови, як щури, зиркали спідлоба на дядька й переглядалися між собою.
А в Жені гаряча образа підступила до горла; вона й сама не хотіла, проте раптом заплакала й, ковтаючи сльози, промовила:
— Дядю, ви гляньте, як вони туї поламали! І мою, ту, що я з батьком садила...
— Ф’ю! — аж присвиснув дядько. — Дак це вони тут усе перерили?!
— Вони, дядечку! Вони! Ось недавно!
— Стій! — гримнув дядько на козу. — Стій! Я з ними зараз по-шоферському поговорю!
Дядько рушив до хлопців, мокрий плащ на ньому залопотів, як жерстяний, а чоботи гучно зачавкали по болоті.
— Тькай!!! — вирвалось хрипле з Вадьчиного горла, і його одчайдухи один поперед одним застрибали в яр, у гущину, ламаючи дерева й гублячи останні гудзики на піджаках та куртках.
Мотя хлипав, кулачком розмазуючи сльози й стиха питав, чи сильно вдарили Женю, чи болить їй, а дівчинку турбувало інше:
— Давай, Мотю, тікати! Додому! Щоб нас на стадіоні, отам коло воріт, не перестріли!
Вона схопила малого за руку й потягла з гори, а дядько зіп’явся над ровом і гримів у туман:
— Я вас все одно знайду! Хулігани! Живі дерева так потрощили
ЯБЕДА ЧИ БОЯГУЗИ
Вже чверть години продовжувалися збори у 5-А. Але так нічого й не вдалося з’ясувати. Клас відмовчувався. Директор піднімав усіх підряд — від першої до останньої парти.
— Панченко! — неголосно назвав ще одне прізвище і, трохи набік схиливши голову, уважно подивився туди, де сидів дружок Бена.
Підскочив Панченко, жваво труснув білим чубчиком і відкинув пасмо назад.
— Ти був там? — спитав директор.
— Ні! — бадьоро відповів той. — Я там не був.
— Сідай.
І знову спокійно, з незворушною витримкою:
— Світлана Кущ!
Встала пухленька учениця, світлокоса, в білому фартушку, зашарілася до самих вух.
— Петре Максимовичу! — заговорила скоромовкою. — Я й дома не була під час епідемії. Мама відвезла мене в село до баби, в Іванково. У пальті, якщо хочете, у мене й квитки є з автобуса, я покажу...
— Ні, ні, не треба квитків. Сідай, Світланко...
— А ти, Зінчук?
— Я з грипом лежав, — почувся басок. — Три дні валявся. Спитайте в матері.
— Гаразд. А ти, Віоло?
— Петре Максимовичу, ви що? — Віола Зайченко стала в позу й ображено повела очима. — Та хіба могла я в таку погоду... та й взагалі... ви ж знаєте моїх батьків...
— Знаю, знаю. — Директор заклав руки в обсмикані поли піджака й пройшовся по класу. — Значить, ніхто там не був? — Він гірко посміхнувся до учнів. — Значить, молодший сержант міліції Рябошапка даремно наклепав на ваш клас у своєму рапорті? А сержант пише: «На місці злочину було знайдено чорний лакований козирок від кашкета (видно, одірваний грубою фізичною силою). На козирку видряпано гостряком ножа: «5-А клас. Уб’ю! Фантомас».
Білочубий Костя Панченко, що сидів за спиною у Жені Цибулько, неспокійно засовався на парті. Він зробив такий рух, наче поправляє козирок... та тьху!.. ніякого козирка не було!
— Як ти гадаєш, Андрію, — зупинився директор біля Бена й пильно подивився на цього патлатого рожевощокого хлопця. — Як ти гадаєш, чий то міг бути картуз? І хто з 5-А присвоїв собі ім’я Фантомаса — цього тупого французького кіногангстера?