— Ні, ні! — злякалась Женя. — Не треба ніякого порошечку. Ти такого натовчеш, я знаю!
— То давай інакше зробимо. Я сяду на серванті в куточку, щоб мене ніхто не бачив, і дивитимусь за твоїм Цибульком. А в мене око таке — за ким дивлюсь, той сидить смирно-смирненько, як заворожений, і на трибуни його не тягне. Домовились?
— Згода! — кивнула Женя.
Синько махнув їй лапкою: на добраніч! Підскочив і шмигнув у вентиляційне віконце, за ним тільки пронеслись сріблясті морозні іскри.
А Женя глянула на білі сніги за вікном, на сонні дерева, на місячне світло, що лилося з-за даху будинку, зітхнула, повернулась на правий бочок — і заснула.
...І от сіли гості за стіл. Спустився з третього поверху професор Гай-Бичковський, осяяв кімнату червоним рум’янцем. Притягла свою радіолу Ізольда Марківна, сказала: «Громадяни, у мене такі пластиночки — закачаєтесь!» (Після візиту вона підтримувала тісні зв’язки з Жениною матір’ю). Вмостилась Ізольда біля професора, а поруч посадила свого чоловіка — похмурого плечистого атлета, стриженого під бокс (отого, за яким ганявся кабан у лісі). Далі красувалась товста, пишнощока Стелла — друкарка з маминої роботи — та ще кілька дівчат із бюро (серед них притулилась і Женя). Сиділи й татові друзі — солідні дядьки-реставратори поруч зі своїми не менш солідними дружинами. А в центрі столу — мама. Така щаслива й збентежена! У білій вишитій блузі, з кулоном на грудях, трохи підпудрена й напахчена. А зачіска! Як на вітрині — висока, гарно викладена. Мати, здається, ще ніколи не була такою святково-молодою. Батько сидів поруч, теж як іменинник. Все покахикував, пригладжував рукою м’яке шовкове волосся та поправляв окуляри.
Нарешті налили першу чарку. І професор виголосив урочисту промову про жінку, про її роль у сімейному та громадському житті, про те, що Марс тільки тому мертва планета, що туди не догадалися послати декого з українського радіо (професор ласкаво глянув на друкарок). Словом, за іменинницю!
Випили.
І тоді підскочила Ізольда Марківна, вся в янтарних прикрасах, схожа на одну із тих марсіанок, про яких тільки що згадував професор. Ізольда Марківна попросила уваги:
— Дорога імениннице! — і підвела на господарку голубі закручені вії. — Скільки я не казала тобі: купи радіолу, купи й постав на кухню, але ти не послухалась мене, так от покара за неслухняність. Дарую тобі радіолу і набір найкращих пластинок, хай під музику вариться борщ і взагалі хай живеться весело. Гіп-гіп, ура!
Під вигуки «ура» Ізольда Марківна разом з чоловіком-атлетом вручила Галині Степанівні новеньку радіолу «Мелодія».
Настав час сюрпризів.
Професор, як фокусник, витяг з-під поли прозору бокасту колбу: в ній плавали яскравопері маленькі рибки — кардинали. («От молодець наш Проф, — зраділа Женя. — І ми заведемо акваріум!»). Батько на півстіни розгорнув фотомонтаж, і гості ахнули й розсміялися, бо побачили, як сім’я Цибульків — у ведмежих шкурах — мальовничо розселилася на дикому необжитому острові. Гарно!
Ну, а Женя? (У неї тьохнуло серце).
Встала з-за столу і, відчуваючи на собі зацікавлені погляди гостей, потупала у свою кімнату. Одразу й вийшла. Обличчя зблідло й похорошіло — від хвилювання, від розгубленості. В руках Женя тримала череп’яний горщечок, заповнений землею, а з землі стримів скромний зелений кущик. Два вузенькі листки, і на зігнутій ніжці — неяскрава голуба квітка.
— Диви! — сказали за столом.
— О! — підвелася мати. — Це ж пролісок!
Справді, то був лісовий пролісок, що витикається ранньою-ранньою весною з-під перших проталин.
— Де ж ти його взяла? Та ще серед зими?
Галина Степанівна, яка найбільше любила квіти, поставила до себе пролісок, нюхала, щиро дивувалася, раділа і не могла нарадуватись. А Женя, сховавшись за спинами друкарок, поглядала на матір і сама не менш дивувалася: «Ну, мама! Вона як дитя!»
І знову сіли за стіл. Професор сказав: «Громадяни!
Де зародилося життя на Землі? У воді, у світовому океані! Пийте тільки мінеральну воду, і вас ніколи не покине почуття гумору, добрий настрій, а головне — здоровий глузд. Ось так!» — і Гай-Бичковський одним духом випив склянку «Боржомі». Жінки весело підтримали професора, дехто з чоловіків став бурхливо заперечувати, одне слово, потекла гамірлива застольна бесіда, коли всі говорять і майже ніхто не слухає.
А на серванті, в самому кутку кімнати, сидів невидимий для дорослих людей наш волохатенький друг Синько. Він лукаво шкірив зуби, прислухався до розмов, однак ні на мить не спускав очей з Цибулька. Наче приворожував колишнього оратора своїми зеленими витрішкуватими «сигналиками». І дивна річ! Василь Кіндратович, як ніколи, не встрявав у суперечки, не виголошував промов про світові катастрофи — сидів біля жінки святково коректний, м’яко усміхався, припрошував гостей їсти і кожному підкладав свого фірменого салату.