Професор просяяв щедрою усмішкою (від чого заблискотів його круглий червонястий ніс, як пипоть на кришці мідного чайника) і підсумував розмову:
— Отож, Євгенціє, не сидячі професії, не техніка (хоч і вони частково), а самі люди, їхня інертність, лінь, звичка до кімнатного затворництва і призводять нас до апатії, до порошечків. Головне зрозуміти: рух! Рух і рух — ось що треба людині в нових, сучасних умовах. І зрозумівши це, рішуче пересилити, струсити себе й почати життя веселої, здорової, словом — невсидющої людини. Це, Женю, в наших з вами руках.
Професор уже вдягнувся, глянув на крокомір:
— Ага! Чудово! Два з половиною кілометри! — і не без гордощів показав Жені прилад, що скидався на годинник — Поки ми з вами філософствували, я наганяв два з половиною кілометри. Так би мовити, приємне з корисним. І ще одне, Євгенціє. Я покажу вам дещо цікаве.
Професор вивів її в коридорчик і витяг з-під взуттєвої тумби міцні тупоносі черевики на шкіряній підошві. Покрутив їх у Жені перед очима й спитав, як питають про щось неймовірно значуще:
— Правда, геніально придумано?
Дівчина водила носом за черевиками, уловлювала запах вакси й сухої шкіри, але чогось геніального не помічала.
— Та ні, не на верх, а на підошву, на підошву гляньте! По-перше, я категорично не визнаю взуття на синтетичній основі. А по-друге, зверніть увагу на ці круглі отвори.
Тепер Женя побачила: вся підошва була продірявлена — світились великі дірки, як у посилочному ящику для фруктів.
— Це в мене для контакту. Для зв’язку з землею. — Професор почовгав ногами. — Сам прорізав дірки. Щоб відчувать, так би мовити, дихання грунту і відводити струм...
— А вода? А коли дощ? Ви не боїтесь мокроти?
— Євгенціє! Що мені мокре? Хіба ви не бачили, як я босий бігаю по снігу і в морози обливаюсь холодною водою?
При слові «мокре» професор залився дрібненьким смішком. Потім глянув на годинника: «Даруйте, спішу! Лекція, лекція в мене!» — і молодцювато побіг сходами вниз, а Женя, трохи спантеличена сьогоднішніми розмовами, потупотіла додому.
ЯК ПРОРОСТАЄ ПРОЛІСОК
Сонце пригрівало ліниво, трохи прихмарювало, і все ж у лісі було добре. Стояв у повітрі якийсь особливо тонкий, невловимо-ніжний аромат весни: вчувалась терпка вологість кори, молодого соку дерев і першої зелені, вчувався запах сухого листя, гіркуватих бруньок, перемлілої землі, одне слово — свіжий дух весняного лісу, який оживав, сповнювався голосами птахів, заклопотаною метушнею комах.
Женя раділа, що вона таки витягла батьків у Пущу; і хоч мати збиралася побілити стіни на кухні і в коридорчику, дівчина наполягла на своєму: в ліс, в ліс, в ліс! Нічого дома не трапиться, якщо ми на півдня покинемо свою коробку.
Тепер вони йшли до так званої «Каланчі» — ярками, просіками, густими заростями ліщини й глоду, де зрідка траплялися плантації зеленого барвінку. Як завжди, попереду ступав Цибулько. Поважно, з виглядом мандрівного філософа він переставляв свою палицю і тонке, зблідле за зиму обличчя тримав гордо, замислено дивився туди, на верхів’я дерев, і неквапливо говорив до свого жіноцтва. Женя й Галина Степанівна, що йшли трохи осторонь, уважно слухали свого поводиря.
— І от помітили дослідники, — просвіщав жінок Василь Кіндратович, — помітили одну цікаву деталь. Коли захворіє лось, чи олень, або навіть птах (ну буває ж таке, що й дятла підточить якась хвороба, і пір’я на ньому аж стовбурчиться від слабості), тоді звірі йдуть на ті місця, де росте конвалія. Лось, той просто пасеться і поміж трави вибирає саме ці квіти. А птахи спивають сік. Вчені й зацікавились: що вони шукають, звірі, у стеблі і в квітах конвалій? Яку поживу?
Женя слухала батька, проте встигала і вискочити на пеньок, що десь траплявся по дорозі, і погнатися за чорним дроздом, що прошмигнув у кущі, і оглянутись навкруги, аби нічого не прогавити. А в лісі робилося зараз таке, що тільки встигай надивлятися: розпускали ніжне блідо-жовте листя берези, такі ж бліді й зовсім не колючі пучечки хвої викидали молоді ялини й сосни. А дуб стояв ще голий, і під ногами шелестіло старе, прибите до землі пожухле листя, де-не-де розворушене вітром. І коли між тим покровом Женя помічала білі дзвіночки конвалій, вона скрикувала: «Он! Під кущем!» — і бігла туди, й несла матері свіже стебельце простенької, але дуже гарної лісової квітки, а мати складала все це в один пучок, до тугих, ніби глянсованих листків барвінку, до блідо-рожевих суцвіть рясту.