14. Чи не тікали ви з дому? Чому?
Бен: Три спроби невдалих. На четвертий раз втечу і навіки. Чому — військова таємниця.
Женя: Так, хочеться втекти, а точніше — кудись податися. Таємно. І далеко-далеко.
(Примітка науковця. Дивна одностайність!)
15. Чи любите ви тварин?
Бен: Люблю їх, паразитів, а вони від мене драпають.
Женя: Це мій секрет!
(Примітка. Незрозуміло: що — секрет? Те, що вона любить, чи те, що не любить тварин?)
16. Коли на вас кричать, чи відповідаєте ви тим самим?
Бен: Ха -ха!
Женя: Насуплюсь і мовчу.
17. Чи заступаєтесь ви за учня, по відношенню до котрого хтось вчинив несправедливо?
Бен: Клянусь — все, що я роблю по відношенню до інших, то справедливо!
Женя: Якщо мене й луплять гаврики, то тільки тоді, коли я заступаюсь за інших.
18. Чи завжди ви берете квитки для проїзду в трамваях і тролейбусах?
Бен: Хі-хі!
Женя: . ........
(Примітка науковця: Що означають ці крапочки?)
19. Кинувши листа в поштову скриньку, чи перевіряєте ви і т. д.
Бен: Так! Було раз! Зірвав коло пошти ящика, приніс додому, хотів розламати й перевірити... Батько нам’яв вуха.
Женя: Люблю послухати, як упаде на дно конверт, як просто щось зашарудить.
20. Що вам найчастіше сниться?
Бен: Докторська ковбаса. І Фантомас, якому я одним ударом звертаю набік щелепи.
Женя: Басейн або ставок і страшні щипавки, котрі чіпляються мені до ніг.
21. Чи пробували ви складити вірші?
Бен: Тільки оці: «Коло города Пекіна ходять-бродять хунвейбіни...»
(Примітка. Брехня! Привласнює собі вірші фольклорного походження!»)
Женя: Вночі мені сниться, що я говорю віршами — і так прикладно, як Лєрмонтов. А прокинусь — геть усе забуваю.
22. Часто ви мрієте? Про що?
Бен: Про бойовий танк. Щоб мати персональну
броньовану машину марки Т-34. (Далі щось написано й закреслено).
Женя: У мене є мрія чи, може, сон... Щоб наш двір переселити в Маньківку або ні — щоб маньківську річку переселити у наш двір і щоб метелики (далі крапка, бо продзеленчав дзвінок).
Науковий працівник Грицюта сколов ці дві анкети скріпкою і написав на них спільну резолюцію:
«Вивчити. Особливо цікавий тип для дослідження Бен. Видно, натура неврівноважена, дерзаюча, але прикривається зовнішньою грубістю і хлоп’ячою розхристаністю. Перевірити свої враження».
Поки психолог Грицюта переглядав анкети 5-А класу (а була вже пізня година — десь після одинадцятої вечора), на вулиці Стадіонній сталася одна пригода. Потім про неї тільки й говорили мамуні, ще з більшою ревністю пильнуючи своїх дітей у закритих колясках-кибитках. З вуст у вуста передавалося моторошне слово: крадуть...
Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.
Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.
— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!
Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.
А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.
— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.
Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. «Ша!» — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. «Порядок!» — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.
— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!
Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все
підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.