На мить уявила: теплий вечір, каштани, і йдуть вони вдвох... з «генералом». Поруч. Тихо пирхнула, затулила губи долонею. Ні, таки смішно — парочка! Вигадки це!
А поки що... Женя глянула в дзеркало на вухасту дівчину в шкільному коричневому платті й сказала собі: «Нічого! Сьогодні й так буде».
Взяла кофту, легенько помахала батькам: «Салют!» А батьки стояли в дверях і з острахом, з радісним здивуванням поглядали на дочку: «Оце вона вже така? Господи, коли воно виросло, наше дитя?»
Дитя, підморгнувши Цибулькам, зацокотіло підборами по сходах.
Був кінець травня, найкраща пора в Києві, коли надворі тепло й зелено, коли все вечірнє місто, від сивих напудрених бабусь і до юних фей та бородатих студентів, висипає на вулиці. Молодь суне гуртами, веселими компаніями, взявшись попідруки, їй тісно на тротуарі. Чути вибухи сміху й бренькіт гітар. Йти самій у цьому гомінкому натовпі, йти сиротою, осторонь від людей, від розмов, від жартів... Ні, знаєте, стає якось не по собі, туга охоплює серце, ти наче сам у світі, і хочеться когось поруч — свого, близького, щоб говорити, говорити або просто йти і мовчати...
Женя зупинилась у дворі; дитячий майданчик, верби були залиті м’якою прозоро-зеленою сутінню. Глянула на сусідній будинок, на балкон, де колись висіла яскраво-жовта японська циновка. Темно там. «Де він зараз? — з тривогою подумала вона. — Ховається? Боїться хлопцям на очі поткнутись! Чудило! Саме наплутав-наплутав, а тепер і він обминає мене, і мені якось так...» А їй було прикро, було неприємно й боляче: по-дурному виходить! Здається, от-от помиряться, от-от він скаже: «Молоток, Женю, давай дружити!». Вона боїться, радіє і жде тих слів. Та раптом — все шкереберть: то туї, то крадіжка в підвалі, і вони, мов джмелі, — в різні боки, надмуться і блимають одне на одного вороже...
По-дурному виходить!
Ще раз глянула на темний балкон. «Гукнути? Він же, мабуть, сам. Голодний. В порожній квартирі. Дід у лікарні, а батьків, як завжди, нема...»
Ступила крок до Бенового будинку — і стала. Занило-занило в грудях, холодком пройняло спину. Чогось здалося: з усіх зашторених вікон підглядають за нею і перешіптуються: дивіться, які тепер школярки — йде кликати хлопця, Бена...
Сердито крутнулась на підборах і перед вікнами всього будинку твердо прочимчикувала на вулицю... І тільки повернула до воріт, як почула за спиною дрібненький поспішливий тупіт:
— Тьотю, я з вами!
От тобі й маєш! Треба швидше було тікати з двору. Побачив її вухатенький Мотя. Тепер не відв’яжешся.
Наддала ходи, вдала, що не помічає Моті.
А позаду затупотіло сильніше. Хлопчик догнав її за ворітьми — стривожений, кумедний у довгому піджачку, у великому сірому картузику. Часто й жалібно закліпав очима, простяг руку:
— Тьотю Женю, і я...
А в «тьоті» гарячими плямами запливають щоки, їй незручно, вона озирається на людей, що проходять мимо, і раптом... кинула погляд на той бік вулиці і завмерла. Що це? Здалось їй, померехтіло в очах чи справді? Там, попід старим будинком, ніби проскочив хтось у джинсах, патлатий, швидко глянув на неї — і в кущі, сховався... Ні, за кущами нікого нема, темно. Мабуть, їй примарилось.
Женя схилилась над Мотею, поправила йому картузика й тоном старшої, з належною турботливістю і ласкавістю, проказала:
— Не можна, Мотю. Вже пізно. Завтра удвох погуляємо.
І бігцем подалась від Моті, але щось забриніло, стис-лося в душі, не могла забути, як набрякли очі в малого від сліз. Аж скривився бідний, аж застиг на місці — не сподівався, що Женя так грубо відштовхне його.
Проте й Мотя скоро забувся, відступив назад, і єдине їй наверталось на думку, трохи смішило й тривожило: оте, що мелькнуло, наче в кіно... Швидкий, насторожений погляд і тінь, що майнула в кущі... «Невже то він?» — дивувалась Женя й несла на вустах таємничу усмішку.
Ще півхвилини — відпурхнув і цей спогад, розвіявся, бо вийшла вона на вулицю Артема, в людський натовп, у гамір, під потоки сліпучого світла.
Тут і вночі кипіла робота.
Півкварталу освітлювали яскраві прожектори. За високим дерев’яним парканом, де ще недавно стояв кінотеатр «Комунар», гули й брязкотіли бульдозери, вигортаючи гори піску, подзеленькував баштовий кран, перегукувались робітники.