— Надіюсь завжди і всюди лишатися слухняним сином святої церкви…
«Учені богослови вкрай потрібні нині серед африканських схизматиків, — думає верховний інквізитор, втупившись у зачинені Юліусом двері келії. — Мені б не хотілось опісля часто зустрічатися з братом Мільхом. У нього багато суєтної гордині, і він став свідком моєї слабості…»
Брат Петро кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду:
— Роберто Граціано благоволіє до дияволи і має його за божого брата, якого несправедливо позбавили престолу. Роберто Граціано не раз заявляв у трапезній, що істинним творцем був диявол і настане, мовляв, день, коли він займе місце бога. А ще він казав, ніби все добро на землі — од диявола, а все зло — від бога, і хто служить богові — бідні та нещасні, а хто служить дияволу — сповнені щастя…
Брат Жан кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду саму правду:
— Серед ченців давно ходить чутка, що мати породила Роберто Граціано в шістдесят три роки од диявола, котрий являвся їй в образі вовка. Роберто народився на світ з головою вовка і зміїним хвостом. Два перші роки мати годувала його м'ясом молочних дітей, яких викрадала ночами в чесних людей…
Брат Альваро кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду саму правду:
— Місяців зо три тому несподівано помер молодий послушник Раймунд. Перед смертю він зізнався братам, що одного вечора пішов назирці за Роберто Граціано в кінець монастирського саду. Роберто довго стояв на галявині і дивився в небо. Нарешті звів руки, мовив якісь магічні слова, і тієї ж хвилини з клекотом водопаду й стогоном бурі з'явився чорний демон, жахливий на вигляд. Кудлата голова його сягала верхівок тополь. Демон смертельно поранив послушника Раймунда…
Брат Маттео кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду:
— Роберто Граціано показував братам воскову кулю, що нібито мала зображати землю, і проштрикував кулю голкою, щоб загинуло на землі все живе, богом сотворене…
Брат Антоніо кладе руку на євангеліє і присягається казати святому суду тільки правду…
Верховний інквізитор:
— Я звинувачую тебе у тім, що ти продав свою душу дияволу і стоїш з ним супроти царства бога-отця і бога-духа святого…
Роберто Граціано:
— Отче! Я подав вашій милості положення, які є плодом тільки власного розуму та моєї совісті, і готовий присягти в тім на святому Євангелії…
Верховний інквізитор:
— Я, верховний інквізитор, попереджаю: тільки повне визнання своєї провини, щиросерда сповідь і щира готовність прийняти церковну покуту можуть урятувати твою душу і тіло.
Роберто Граціано:
— Отче! Мені немає в чім зізнаватися. Подаючи свої положення на ваш суд, я хотів лише добра людям та християнській вірі. Озирніться навколо, отче! Де терпимість і добрість, якими благословив землю Христос? Наша церква втратила найменшу повагу мирян. Люди бачать у ній церкву антихриста, а не церкву Христову. Мені те болить, отче…
Верховний інквізитор:
— Я забороняю богохульствувати в цих освячених стінах! О, чому баряться громи небесні? Боже, доки триватиме твоє милостиве довготерпіння?!
Роберто Граціано:
— Отче, не накликайте громів небесних на безневинного! Моя єдина вина — моя совість. Я переконаний, що ніколи справедливість не захистилася злом, а добро — страшними муками. Мені відкрилися ріки крові! Наша церква захлинається кров'ю. У кров невинних — і мої руки, відколи я при святій службі. Візьміть мої руки і спаліть їх. Кров, кров, навколо — кров!
Верховний інквізитор:
— Замовкни! Це кров єретиків, нечестивців, вона виправдовує мене перед людьми та богом! На землі в людських душах точиться вічна боротьба святого духа з дияволом, і я пишаюся, що усього себе віддав цій великій боротьбі. Бог дав мені сили та легіони янголів на підмогу. Я запалив тисячі вогнищ во славу божу і для торжества католицької віри. І доки я живий, інакомислячі вмиратимуть. Першим інквізитором був бог, я — тільки його караюча рука…
Роберто Граціано:
— Неправда! Мій бог добрий та милостивий. А вашого бога я проклинаю…
Верховний інквізитор:
— О пресвята діво Маріє, будь заступницею вірному рабові твоєму Франціско. Я винен, що в сліпоті своїй звав єретика своїм духовним сином. Я спокутую провину свою, власною рукою підпаливши вогнище, на якім спопеліє його гріховне тіло, а душа його палатиме у вогні вічному…
Роберто Граціано:
— Отче!..
Юліус Мільх:
— Мій дорогий і гаряче любимий брате! Я зійшов у цю сиру темницю не для того, аби сперечатися щодо істинності положень, поданих вами святій службі. Ще раз підкреслюю: можливо, в дечому ви й маєте рацію. І я не збираюся відхрещуватись од власних слів: свого часу ми й справді досить вільно та необачно розмовляли з вами. Я здавався б смішним, коли б навіть наодинці з вами намагався забути ті дотепні бесіди. Застерігаю вас, брате, од єдиного: сліпої довіри до власного судження. Не існує істини, єдиної для всіх та вічної, є істина суб'єктивна, істина даної хвилини. Хіба одне це не переконує в марноті знання? Ви, брате, чуєте зараз покаянні слова людини, яка сама довгий час гнівила бога мудруванням і якій нарешті відкрилася глибина Соломонових слів: «Хто примножує знання, той примножує скорботу…» Отож, брате, сподіваюся, тепер ви погодитеся зі мною: жодна сентенція, яку в сліпоті своїй ми приймаємо за істину, не варта нашої жертви і наших мук. Ви мовчите, брате, але я розумію хід ваших думок і відчуваю ваше серце. Ви тепер — у різкому зіткненні з людьми, серед яких живете, бо неспроможні примирити навколишню дійсність і свою совість. Повторюю, що не маю наміру заперечувати плід ваших довгих роздумів — ваші положення. Я тільки вказую шлях, який виведе вас до людей. Тим шляхом є богорівна логіка. Тільки вона завжди рятувала пробуджені розуми і надто чутливі душі. Логіка готова на ваше найперше бажання заповнити будь-яку порожнечу, перекинути місток над найглибшими проваллями і примирити вас із усім світом, оберігаючи вашу гордість і самостійність. Вам болить, що християнські таїнства оскверняються брудними руками церковних служок і від того велика ганьба католицькій вірі. Логіка ж цілком слушно доведе вам, що це питання лише зовнішнього благочестя, і християнські таїнства у брудних руках не втрачають своєї цілющої сили. Та й хіба найгірший служитель бога не вартісніший від найкращого мирянина? Хіба апостол Іуда Іскаріотський не стояв вище Нафанаїла, хоч останній і був чесніший за нього? І нарешті, якщо існує воля божа, воля вища, ніж моя, то чому я маю відповідати за свої вчинки хоч би перед власною совістю? Я — лише іграшка в руках божих, і чиню я добро чи зло, в тім нема для мене ані заслуги, ані гріха. Як бачите, розум здатний виправдати все, саме тому розумні люди ніколи не були і не будуть фанатиками виключної ідеї. Ви, брате, мовчите, ви зневірились і переконані, що ніхто на цім світі не хоче зважати на істину. Гаразд, я облишу ваш розум. Я звертаюся до ваших чеснот. Одягаючи сутану, ви тим самим обіцяли завжди і в усьому коритися святій церкві. Хіба гідно мислячої людини зраджувати своїй молодості? Ви, як ніхто інший, знаєте, що я не менше замислювався над життям, шукав істину і, можливо, мучився тими ж болями, що і ви. Але якби свята церква сказала, що в мене лише одне око, я погодився б, хоч напевно знаю, що їх у мене двоє. Отець Франціско милостиво дав вам три дні строку. Ви мусите, ви повинні зізнатися у своїх гріхах і прийняти церковну покуту. Інакше ви втратите і тіло, і душу. Вас спалять, і не як єретика, а як жертву диявола. Ви можете мовчати, можете зневажати мене, моя совість чиста: я зробив усе, щоб урятувати вас. Я іду, але ще раз нагадаю один з принципів судочинства святої служби: небажання полегшити душу каяттям збільшує провину і відрізає шлях до порятунку…