У зелено-вощаних сутінках трапезної снується глуха наполоханість чернечих голосів.
— Я не раз бачив, як Роберто тинявся в саду з чорною книгою в руках, щось нашіптуючи, — збуджено мовить брат Альваро і хреститься. — Тільки тепер сподобило мене зрозуміти, що він накликав злих духів…
«Так то ж Овідій! «Метаморфози» Овідія», — хочеться засміятись Юліусові Мільху, але він згідно киває головою і гордовито мовчить: однак не зрозуміють.
— У його келії щоночі допізна світилося, — шепоче брат Жан. — Якось опівночі я не витримав, підкрався до віконця, аж він стоїть посеред келії з чорною книгою…
«Боже, яка духовна убогість і темнота! — думає вчений радник і в'яне од наглої, болючої тривоги: — Невже й мене підозрюють, лише мовчать до часу? Невже гадкують, що і я — заодно з Роберто?»
— Роберто Граціано щоп'ятниці літав на відьомські зборища пити кров немовлят, — холодно посміхається Юліус.
Тільки б не запідозрили в співчутті до єретика!
— О боже! О милосердний! — хрестяться перелякані ченці.
Цієї миті він уперше відчуває в собі ще одного Юліуса Мільха. Той, інший, слухає щойно мовлене примирливо, майже без осуду. І Юліус спокійно веде далі:
— Я бачив кров на губах брата Роберто…
Учений радник святої служби рушає з трапезної, вдоволено і вже зовсім безбоязно обвівши зблідлі обличчя братів. Насправді ж він поспішає, бо конче мусить зазирнути до себе в душу і зрозуміти, що сталося. Іноді здається, ніби, смертельно переляканий, він безоглядно тікає і в цій судомній втечі занапащує себе. Натомість у душу вселяється хтось чужий, безжалісно цинічний. А ще глибше — жевріє неприємна здогадка, що той, чужий, завжди жив у закутках його душі, а тепер лише випростався на повний зріст.
Юліус Мільх поважно ступає каштановою алеєю. Під ногами хрустять зелені їжачки падалиці. Врешті, найцікавіше те, що він, справжній Юліус Мільх, розумний, сміливий, добрий, уживається з тим, переляканим, цинічним. Справді, він підспівує безпросвітному невігластву ченців, які мають за диявольщину все, що чуже й незрозуміле для них, навіть поезію Овідія. Але знову ж, хіба мусить себе за те зневажати? Адже він, справжній Юліус Мільх, внутрішньо сміявся з власних вимушених слів! А не скажи він тих слів, не остережись, — так легко потрапити на вогнище. Отже, щоб на цім світі розумній людині прожити, доводиться пестити в собі обох Юліусів. Невже в тім його провина? Звісно, ні. Винен світ і сили, що сотворили його таким недосконалим. І якщо бог існує, він не має права карати Юліуса за власну творчу неповноцінність. Усе, виявляється, легко й просто. Він багато знайшов, нічого не втративши.
Тепер — коли б швидше усе скінчилося. Він хоче спокійно жити і мислити. Гра виснажує. Йому болить не за себе — за Роберто. Чекання вогнища страшніше за саме вогнище, і його, Юліуса, обов'язок — полегшити долю нещасного. Але мусить бути точний розрахунок. Щоб ніхто не подумав, ніби він хоче пришвидшити слідство. Злий дух здатний на будь-які витівки. У давніх хроніках згадується випадок, коли демони допомогли єретикові приспати сторожу і непомітно вислизнути з темниці. Треба негайно застерегти отця Франціско…
Юліусові спадає на думку, що в нього самого вселився хитрий диявол.
Цієї ночі радник святої служби Юліус Мільх майже не спить. Виснажений, він нарешті пірнає в тривожне забуття і одразу ж чує під вікном знайомий шерхіт ніг та похоронну молитву. Нарешті почалося і ось-ось скінчиться… Але навколо — сама пітьма й могильна тиша — наснилося…
Десь під ранок у пітьмі народжуються кволі голоси. Вони все ближче й ближче — скорботні слова молитви. Пітьма розчахується — по стіні келії повзе багряне око.
Юліус звично стає навколішки, молиться.
А процесії із смолоскипами нема кінця — на стелі шалено витанцьовують криваві демони.
І несподівано для Юліуса в його душі, ламаючи стрункість логічних веж, наростає болісне відчуття провини. Це схоже на розпачливий зойк смертельно пораненого звіра. Вчений радник заплющує очі, але криваві демони вже топчуться по його серцю.
Юліус пристрасно молиться, випрохуючи душевного спокою.
Нарешті процесія минає келію Юліуса Мільха і за вікном стихає скорботна молитва. Роберто спалюватимуть не в місті. Його повели на монастирський майдан — отець Франціско остерігається розголосу.
Слава Ісусу, з його келії не видно вогнища, церква заступає, і багряні демони не стрибатимуть по стінах.
І лише в монастирському саду його дратуватиме завтра запах паленого.
Але що про нього подумає отець Франціско? Що він сумує за єретиком? Не прийшов на аутодафе… В інквізитора — сотні очей, він усе бачить, усе знає. Як Юліус наважився не піти з процесією?
Юліус уявляє суворий погляд отця Франціско, і йому стає страшно. Жодної гальмуючої думки, лише безтямний страх, страх… Учений радник залишає келію і біжить навздогін за смолоскипами. Звиклий до поважної ходи, він задихається од нічної вогкості: тільки б отець Франціско не помітив, що він запізнився на майдан. А Роберто Граціано він скаже слова християнської втіхи. Він попереджував, він умовляв, Роберто — не захотів рятуватися. Роберто сам винен… Але слів уже не потрібно — в широко розплющених очах прикутого до стовпа Роберто Граціано виблискують смолоскипи. Ченці шпурляють під ноги Роберто його книги. Отець Франціско палаючим смолоскипом благословляє хмиз. Вогонь гуготить і пахкає в обличчя єретика полум'ям та димом. Ченці підхоплюють молитву.
«І це — все? — думає Юліус, тверезіючи між темних чернечих постатей. — Стільки страху, боротьби, вагань, і це — все?» Він ще не знає причини свого невдоволення, адже усе сталося так, як він передбачив: на вогні конає жертва диявола. Але завершиться вистава, спаде напруга останніх днів — боротись уже не треба, він залишається наодинці з собою, і жодної логічної завіси, сама тверезість.
Дим розвіюється, полум'я весело сокотить, і в тій яскравій віхолі далеко й гордо світиться недосяжне обличчя Роберто. Тепер несила більше себе обдурювати, він мусить зізнатися, що завжди мислив і мислить, як Роберто Граціано, але любить своє тіло більше, ніж свою душу. А нині він заздрить мужності Роберто, мужній смерті Роберто, заздрить, бо сам не здатний так повестися і через те ненавидить Роберто Граціано. Великий страх породжує велику заздрість, велика заздрість — велику ненависть.
Вогнище вибухає, хапаючи жертву багряною пащекою. І Юліусові здається, що Роберто Граціано занадто легко здобувається на свою душу, на свою правоту, на повагу. Не тямлячи себе од ненависті, він розштовхує ченців, кидається до вогнища і вигукує у тріумфуюче-блаженне обличчя отця Франціско:
— Повільного вогню йому! Повільного!..
1966