– Здорово, - прогугнявив напарник. - Де він окопався?
Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.
– Марія там? - швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав. Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака кілера.
– Марі, - поправив його лейтенант.
І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, - так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву - і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.
– Да-а-м, - причмокнув напарник.
– Ага. Розкатав губу, - байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.
Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:
– Яка ляля, - він не зводив очей з жінки.
– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.
– Може, тому і заводить.
– Ага, - підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.
Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.
– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, - сміялася Марі радісно.
– Пива...
– Пива...
– Остолопи, - Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. - Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..
– А у нас все так, - відповів лейтенант. - Ну і де той вальтону-тий? - Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:
– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.
Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.
– Не холодно тут, - промовив урочисто помічник, не відриваючись поглядом від Марі.
– Он, Семен, дивись, за тією колією, - сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні.
– Ну й духотище, - повторив напарник і нарешті перестав дивитися на Марі.
– Атож, - Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася, труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі... До цього він постійно мешкав на шостому чи дев’ятому... Нам головне - швидше його витягти і вшитися звідси...
– Ну чому, чому все на нас, - нив напарник. - Взяли б за барки і виселили...
– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, - сказала Марі і, розставивши руки, пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.
– Ага, - тільки й сказав.
– Але взагалі це дивний тип, - сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось і нічим зараз не відрізнялися від неба. - Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.
Лейтенант насторожився, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги хоча б тому, що вона багато знає.
– Гаряче, - весело крикнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом кинувся до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.
Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; все його нутро зробилося якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Вони всі троє побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. На лівому лікті у нього витатуйований якір, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка виснажене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі - сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа, склавши по-турецьки ноги, і похитувалася у зрозумілий тільки йому такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.
– І не думайте говорити в собі: "Ми маємо отця Авраама". Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! - виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту застрягло у горлі.
– Покайтеся! - чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, наче пальцями намагався намацати невидимий предмет, обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і чомусь виглянув у вікно; від того, що він побачив, його обдало холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями підкочували і відкочували, розсипаючись павутинами вулиць; далі він побачив, як краї землі загинаються, наче від великого жару метал, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, місто, просвічує всіх людей: і його, і Марі, й напарника. Лейтенант швидко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима гортає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.
– Тю, та він обдовбаний, - сказав напарник, побрязкуючи у себе перед носом наручниками.
– Тихо. Заткнись, - прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного "ага". На стіні напроти чоловіка вони побачили дві людських п’ятірні, розліновані двома лініями. Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима з тріщинкою сталі й усміхнувся.
– Урозумів? - спитав чоловік. - Урозумів, що людина відрізняється від мавпи не тільки умінням мислити і розумно розставляти речі, а й тим, що вона уміє вірити?
– Так, - сказав лейтенант і запхнув "Стєчкіна" до кобури.
...Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на дівіді рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні п’є і говорить: "Райська насолода". Ліза потягнулася, закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Всього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як все здорово складається. Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на журнального столика, де примостилися кирпатий африканський божок з ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять, з білої кістки, слоників, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася, відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і досі ходила незайманою. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там. Вона ж з поважаної сім’ї. Навіть тяжко уявити, у голові не вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки отримала Іва? Вона таки ж отримала. Але вона не тримала незайманості до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра вісімнадцять нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей. Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Прикро одне: треба мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Прийняти ванну, запашну ванну. У ванній з синіми смішними дель-фінами на кахлі вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний запас, налила піни, насипала ароматних солей і від-котилася у світ, тільки їй знайомий. Ліза пила совіньйон і без угаву цокотіла по мобільнику, і взагалі була вся така, аби її бачили подружки, ні, що тут цікавого у ванній. А от би в клубі, на вечірці, в шикарних шмотках. У ванні вона пролежала рівно до п’ятої ранку. До клубу йти рано. Ларік обіцявся прийти на шосту. Ха, Ліза уявила його плейбой-ське оливкового кольору обличчя, з акуратними бачками і наївні, карі, теплого кольору очі. Ні, ось що вона зробить: вона запізниться. За поворотом є шикарна кав’ярня, з велетенською вітриною на набережну. Вікно випукле, витягується на терасу. Кажуть, на літо її демонтують, а потім знову ставлять. Це треба терміново перевірити. Там вона в самотності під теплим вітром мрій вип’є коньячку, з’їсть тістечко, вип’є каву. І рівно на півгодини запізниться. На вулицях сумно і сиро. Сніг зійшов, а крига на Дніпрі давно розтанула. Й у воду наче хтось налив олії. Фе, як противно.