– Вставай, - сказав напарник до чоловіка, але той вже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.
Потім лейтенант і Марі сиділи у "Мазді", періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.
– Дощ, як влітку, - сказала Марі.
– Ага, - лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.
– Ти можеш мені відповісти на запитання, чому тебе кличуть хитросраким чуркою?
– Тому, що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя. Що за дурниці! - він наче прокинувся. - Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.
– Це особисте, - сказала Марі. - Рушай.
– Ага, - сказав лейтенант.
"Мазда" стояла під перламутровою стіною дощу, перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла, напевне, на обох звірячу нудьгу.
– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? - спитала Марі.
– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, - лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.
– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.
– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, - лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.
– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, - Марі не відривалася від вітрини.
– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, - лейтенант дістав сигарету. - Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибамбахи.
– Поїхали. Червоний, - сказала Марі.
У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами, спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у нього нічого з нею не виходить - надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що, але потім - чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І тут він знайшов те, від чого заскніло серце, - телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я - Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші - і буде щастя, він на мене дивився сьогодні.
– Я сходжу до сусідів, будинок не з бідних, і не може бути, щоб ніхто нічого не бачив, - сказав він.
Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок, з низьким похмурим лобом, лисою, наче більярдна куля, головою і си-німи, волошковими, очима. Чоловік розуміюче кивнув головою і сказав:
– Ви з міліції.
– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? - спитав лейтенант.
– Зрозуміло. Тільки не розлякайте моїх пернатих, - і попросив його рукою увійти.
Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках, інші, більші, не літали і поважно проходжувалися загидженими килимами. Папуг було не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий гамір, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.
– Христос любив птахів, квіти і дітей, - сказав чоловік.
– Ага.
– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, - продовжував чоловік.
Тиша висіла тривожно, наче велетенські насуплені брови. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзигля, не питаючись.
– Ось так, - поважно сказав птахолов.
– Ага.
– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше усіх ехолокаторів, - сказав чоловік і представився: - Олексій Панкратович.
– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?
– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.
– Ясно. Прийшли чужі, - сказав лейтенант.
– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець - заслинявлений хлющ. Дівчина маленька така, з щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там... Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом...
– Можете упізнати?
– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали - погані люди.
Лейтенант кахикнув. Птахолов усміхнувся.
– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що... Перед вашим приїздом ця вродлива дівчина приходила знову... Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.
– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен?..
– Імен? - Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. - Так. Було одне. Дивне... Дайте згадаю... На дерево схоже, красиве таке... Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину... Ось, є. Іва.
– Ви не помиляєтесь?
– Дуже рідко. Остання моя помилка - це дружина, - чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність.
Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, вимірюючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.
– У тебе щось є?
– Пропуски у нічний клуб "Роллі".
– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла за хвилин п’ять. Але найцікавіше, вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, - лейтенант пошукав сигарету.
– Може, сусід помилився? - сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.
– Ні.
– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?
– Тому, що я теж її бачив, коли виходила з під’їзду, - сказав лейтенант.
– Щось...
– Я її знаю... Навіть добре знаю... Ось треба набрати цей номер телефону... - і він подивився благально на Марі. І тут у неї забринькав мобільник, не рація, а мобільник, і лейтенант вкотре глянув на неї благальним поглядом.
– Алло. Що, найшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і голова? Чудово...
– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу це покійник, синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся пертися на цей глухар, - загарчав лейтенант.
Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому у нас все так виходить, що там ось теж живуть люди і вони тягнуть своє життя, як з перебитим хребтом собака. Нічого особливого, світ множиться нашими стражданнями, інакше не може бути. Вогні передмістя десь запльовувалися у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилась і перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі поклала на його плече руку. Лейтенант повільно повернув голову до неї, блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.