– Поїхали, - сказала Марі.
Він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.
– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, - сказав він, відкрив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому в спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він надовго затримав у собі думку про Марі. Кілька хвилин він термосив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней, вони загадково ворушилися. Таксі не було, і він спустився в метро. Метро видалося зараз йому стійбищем кольору тютюну. Лейтенант думав повернути, але щось тягнуло його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй десь років чотирнадцять. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, - хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хитнув головою. Він уже був обернув голову, як раптом затріщали шийні хребці, побачив його. Це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя і запам’ятає його назавжди. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не говорив нічого про інтелект. Але там лежала якась загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли з вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от тільки колір ви-значити важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло. У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуби. На цьому він знався. Костюм на ньому дорогий, ті, хто носить такі, ніколи у метро не їздять. На пальці перстень, з каменем, напевне, коштовним, що складався з двох половинок. Одна червона, друга синя. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але нічого не знайшов. І тільки він відважився на це, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підняв руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку, найкоротшу. І тут він послухався. Він послухався чийогось заклику чи наказу. Двері вже майже зачиняли-ся, коли він рвонувся з місця і проскочив у щілину. Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хто висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинка змінилася. Вогняний стовп рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відкрилися, вірніше, один. І звідти повали-ли люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий і кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого з тих пір, коли він знюхався з вулич-ними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі - щез, одружившись на огрядній сутенерці Клаві, Клавдії Олексіївні. Лейтенант з усього розмаху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.
Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані.
– Асфіксія, - сказала вона. - У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім пере-росла у гангрену. Його викрали, але для чого - він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився...
Тут усі собаки передмістя, що ніколи не затихають, особливо вночі, умовкли всі разом. Всі присутні як один повернулися: рожевий блин передмістя лежав внизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнули зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.
– Що це? Що в хріна з нами усіма діється?! - закричав напарник.
– Схоже, він на щось показував... Здається, туди - на схід, - спокійно сказала Марія і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. - Ходімо, любий, глянемо...
– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, - прохрипів напарник.
– Така у тебе, любий, робота, - і Марі рушила у темряву.
Собаки задзяволили у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся до Марі, то тільки почув, як віддаляються її кроки в куцих хащах глоду. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посинілі попруги.
– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, - бадьорим голосом сказав він і притьма побіг за Марі.
Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила трави. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то були тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, втикаючи у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на Іву. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.
– Коли він востаннє озивався? - спитала вона сонним і байдужим голосом.
– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила... - Іва зробила значущий вираз обличчя.
Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер б’ється за бортами, наче жива істота.
– Ні. Мене дістало. Все дістало. Три партії зірвалися. Мене пасуть менти, - Іва сіла, склала руки на колінах і почала вивчати себе у велетенське дзеркало напроти. Лінда під тридцятиградусним кутом теж спостерігала за нею, лежачи, з безпосередньою зміїною посмішкою на грані захоплення. Їй, видно, справді хотілося.
– Слухай, перестань дивитися так на мене. Я люблю мужиків. Зрозуміла? Мама двох дітей, блядь, - зле прошипіла Іва, звелася на рівні ноги і вийшла на палубу. На палубі волого і вітер ганяв кілька поліетиленових кульків. Попереду лежала ніч, позаду світилося вікно. Навіть немає охоронників. Значить, справи кепські, принаймні мої, так вирішила Іва. Їй не хотілося повертатись у широку каюту, де роз-ляглася Лінда. Вона не любила цю маленьку сучку - телеведучу. Але треба віддати належне: ця ялова має чіпкі, як у морського молюска, лапки. Вона умудрялася бути з майором, тягати для нього дівчат, отримувати за це бабки. Вона нічого не втратить. Так, нічого. Вони там всі такі, наче хто клонував їх. Але ось паскудна нитка, інтрижка, весело прошила її всю: зараз все закінчилося, і я повернуся до нормаль-ного життя, до Семена, і ніхто, напевне, не знатиме. Останнє висіло у повітрі гумовим запитанням. Риторика світу: тисяча інтриг у людини, а ти спробуй витягнути потрібну нитку. Спочатку цьому майору, рятівнику батьківщини, потім ще комусь потрібні були молоді дівчатка, незаймані. Потім пішли ще молодші. І кому знаття, що вони почнуть цим займатися в офісі Лади. Неймовірна чоловіча тупість. Але задоволення не терпить обережності. Лінда тягала зовсім малих сучок йому. З якоїсь відбірної дитячої конкурсної програми. Нічого особ-ливого. Мами та тата, а особливо мами, за винагороду, смішно навіть цифру назвати, уперто тягали вередливих дітей чи не в саме ліжко майора. Та і діти пішли поступливі... Баржу гойднуло. Іві стало приємно. То пройшов буксир, далеко під мостом, хвиля відбилася від бакена і лагідно потім почала хилитати баржу. Іві видалося, що вона тут тисячі років. Так багато змінилось у її житті. Вона закурила сигарету, потримала вогник запальнички, наче свічку, і злість у неї виросла прямо з темряви, вологої і противної, без вогнів.