– Тягніть сюди Цапу. Що? Ніяких завдатків. Цю тварюку я на ковбасу поріжу. Тягніть його сюди, - напарник зважив із задоволенням велетенську телефонну книгу "Золоті сторінки Києва".
Чистий, вимитий дощем день тільки дратував лейтенанта. Йому не хотілося повертатись у відділок, не хотілося думати про Іву. Таке відчуття, наче хто вириває з тебе кишки, а ти б’єшся головою об стіну і нічим не можеш зарадити. Він ішов лікарняним коридором, потім підіймався сходами, поверх за поверхом, і шматок синього неба чистим квадратиком стрибав йому у вічі. На півдорозі він зупинився. Щось білими блискучими крилами скинулося перед ним. І він побачив Топтуна. Лейтенант рвонув пістолет.
– Стій!
Його понесло східцями нагору. Ще ніколи він не долав відстані з такою швидкістю. А Топтун наче летів над прольотами. Здавалося, а можливо, то і було правдою, кінчики його пальців тільки торкалися сходинок. Вся його велетенська, майже як у професійного боксера, постать рухалася легко, наче клубок світла. І лейтенанту було страшно. Страшно було, коли він опинився на самому даху, де пахло підтопленою смолою і вітром. Він роззирнувся, але нікого і нічого не побачив. Він шпарко оббіг всі щілини, всі прикарабки, але нікого не знайшов. Витираючи піт, він важко сів, повністю розбитий, і подивився на місто, закручене вузлами вулиць. Потім чомусь з тугою пригадав, як Іва танцювала на балконі у новому помешканні й очі її світилися радістю. Раптом його кинуло в піт, невідомо чому він учепився за Іву з холодною розсудливістю слідчого. Як скорпіон, вчепився він у цей образ. Прийшла думка про майора. Уламок власного марнославства, не інакше. Невже все так нудно і банально у житті? Але тут прошило знову: майор та Іва. Спочатку лейтенант пішов повільно, крок за кроком. Нарешті побіг, витягуючи пістолет. Третій, четвертий, другий поверх. Небо дратує, наче відкритий нерв зуба. Нарешті він добіг до палати. Прострелив коридор поглядом, але нічого: міліціонер стояв на варті, нудьгував і грався мобільником.
– У майора хтось є?
– Нікого. Медсестра. Зайшла і вийшла.
Лейтенант зайшов і ще віддалеку побачив, що майор мертвий. Голова його обернулася до стіни. Вираз якийсь дитячий. Очі ще не потухли, але лейтенант знав, що десь за півгодини обличчя потемніє, потім зблідне і очі втратять блиск. Йому стало моторошно і страшно. Він обдивився труп. Так і є, йому щось вкололи. Байдуже що і скільки. Майору багато не треба було. Ось скільки коштує людське життя. У кожного своя ціна, якщо вірити розумникам. Блядь їхній морді. З благальним виразом лейтенант підняв обличчя і подивився на синє небо. Він вийшов і показав фотокартку Іви.
– Ця медсестра?
– Здається, так. А щось не те, лейтенант?
– Все путьом. Майор мертвий, - лейтенант розгорнув і зажував чупа-чупс.
– Блін.
Іва сиділа на сонці, витягнувши ноги, курила і дивилася на кінчики носаків. Вона повільно докурила і пішла до свого "Бентлі". В Іви було таке відчуття, наче вона роздушила велику смердючу комаху. Вона спокійно думала про те, що скажуть слідчі, якщо до цього дійде діло, більше думала про ванну, гарячий шоколад і кілька крапель "Хенесі". Більше для щастя їй нічого не було потрібно. "Бентлі" - подарунок одного пузатого дядька. Уявляю, що підніметься. Хто в цьому винуватий? Смерть - заборона. Нехай заборона. Вона протягне по життю цю заборону. А в інше вона не вірила. Навіть у Топтуна. Все на горизонті Іви піднімалося важкими горами квітів. Вона з роздра-туванням подумала про Семена. Він непоганий чоловік, але склалося не як гадалося. Ніхто в цьому не винен. Іва провела поглядом кількох здорових хлопців. І відчула сексуальний голод. Вона пригальмувала і ще раз подивилася на хлопців. Блискучі очі, рівні бачки, такі працюють сутенерами, але ці навряд: мамині синки. Мами їм купують машини, одяг, дають гроші на дискотеки. Справжні трутні.
– Як проїхати на Печерськ? - запитала вона, і всім стало зрозуміло, що вона бреше.
– Ми можемо показати, - сказав високий, з круглим підборіддям.
– Моє авто вміщає тільки одного. Ну, то як... - Іва вже надумала їхати, як хлопці перезирнулися і один із них, з блукаючим поглядом чорних очей, подався до неї.
Забагато сонця. Сонце відбивалося від столиків та вітрин. "Бентлі" стояло припарковане.
– Як тебе звати? - запитав хлопець.
– Яка різниця? Я тобі дам грошей і висаджу на розі Володимир-ської, - сказала вона.
– Круто, - писнув хлопець.
– Атож.
Іва висадила хлопця і повела машину серед розпеченого потоку металу. І тут перед нею виринуло обличчя. Це був не кошмар. Він мав грубе обличчя, і щось страшне і відштовхуюче було у сірому кольорі його очей. Іва натиснула на гальма. Машину розвернуло. І важке БМВ протаранило її у бік. Важкий "Хамер" зім’яв передок. Іву притиснуло кермом. Вона почула, як розтікаються груди. Гальмівні подушки спрацювали трохи запізно. Потім якась неймовірна сила підняла машину й Іва вилетіла через лобове скло, відчуваючи страшне ревище болю, як гострі зазубрини прорізають нутрощі.
Місто відкривалося великою червоною горлянкою. Ніч і порожнеча. Гландами висіли ліхтарі. Лейтенант підвів "Мазду" до клініки. Він вийшов з авто, не поспішаючи: швидше б усе закінчилося, - подумав він з упертою думкою ледацюги. У персоналу він розпитав про палату, де лежала Іва. Байдужість його не дивувала; зараз лейтенант відчував себе упевненим, і ця упевненість доводила до нудьги. Він подивився на Іву, як на сторонній предмет. Бліде обличчя, схудле, з запалими очима. Лоб, навислий, як у казкового гобліна, закривав ліве око. Гематома на всю щоку. Тінь від лампи висвічувала трубки, крапельниці. Лейтенант не дивився на Іву. Пробував не дивитися. Що тепер міг дати йому цей шматок м’яса, що не говорив і не рухався? І тут виникло те, чого він найменше очікував. Спазми стиснули йому горло, і він заплакав. Він по-дитячому закрив обличчя. З горлянки у нього клекотіло, сльози побігли між пальцями. Медсестра стояла осторонь у короткому білому халатику, з ляльковим обличчям, гарними ногами, видно, з нею хтось спить з персоналу: або зам, або сам начальник. Інакше у нас не можна. Вся країна проїдена цим, наче іржею, наче люесом, - пройшлося в голові у лейтенанта. Він повернув своє обличчя до медсестри, запитав:
– Що з нею буде?
– Якщо не пересадять деякі органи... Забула які, вона помре...
Лейтенант махнув головою і подався до виходу. Місто оглушило його звуками; звуки нагадували прискорену плівку: обривалися, пищали. Наче хтось на вухо нашіптував паскудні поради. Шум мокрих шин, крики, сміх. Після дощу так і буває. Тільки якось світло звузилося, і лейтенанту видавалося, що він попав у якесь мерзенне черево. Лейтенант сів у "Мазду" і погнав до відділка.
Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він пригадав, що напарник завжди носив влітку і зимою сорочку з короткими рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.
– Що він сказав?
Напарник нехотя потягнувся за стіл і витягнув пляшку горілки.
– А що він сказав? Одна шайка-лєйка. Синаш вліз у борги, потім його почали використовувати як дилера, що тягав за кордон наркоту. Далі все заплуталося. Майор створює притон, куди стягують малоліток. Головне - в більшості, всі добровільно. Бачив ти колись таких матусь та татусів? Якось вийшло, що втягли і батька. Можливо, оточення, а можливо, і сам майор потворствував цьому. Але ми цього не дізнаємося. Бачив ти коли таке?
– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись... Це він убив Руслана?
– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він сховав партію наркоти. Далі злякалися, задавили його ланцюжком. Гадаю, що це злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту... А ти де був?
– Їздив до підозрюваної у клініку, - сказав лейтенант, наливаючи горілки.