– Ну і... - напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.
– Не доживе до ранку, - лейтенант випив і скривився. - Яку ти гидоту п’єш...
– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, - напарник побовтав горілку у пляшці.
– Де він?
– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одне слово, - напарник закурив смердючу "Приму".
– Треба з ним поговорити, - сказав лейтенант.
– Про що?
– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, - лейтенант подивився на телефонну книгу. Банальність буває непередбаченою, - подумав він.
Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючи нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, їм обом стало ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах.
– Ну, і що ти нам скажеш? - почав напарник, ляскаючи помочами.
– Почекай. Як тебе звати? - зовсім спокійно запитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.
– Рибою.
– Слухай, Риба, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна?
– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.
– Зрозуміло... Хто він: монстр, демон чи ще якась пакость?..
– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все як не монстр, то демон? Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки. Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А решта тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Я точно знаю.
– То ти хочеш сказати... - слово зависло на язиці у лейтенанта.
– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли? Повір мені, облиш, прийде час - зрозумієш, а ні, і то ліпше. Цей Топтун, як ти його називаєш, і так вам багато чим допоміг, а то невідомо, чим би це закінчилося.
– Хто це він? - скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров підганяється у голову.
– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, - сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. - Він витягує на світ демонів, щоб знищити.
– Ти нахаба, - сказав напарник.
– Я відповідаю, що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.
– Водку постав, - не вгавав напарник. І раптом добродушно за-сміявся.
– Чомусь я тобі вірю, - тихо сказав лейтенант. - Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.
– Атож, - сказав Риба. - Перепитай ще карлика. Він все збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.
– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю з цим уродом Цапою, - лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку справу. - Слухай, може, це він усе зробив? Га?
– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили? А дівчину не лишай... - сказав Риба і вийшов.
Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці з непомірними стопами ноги. Обличчя як у дорослого, з чорними круглими очима і гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на малюнках, - подумав лейтенант. Він втомлено пошукав по кишенях, але не знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку "Кемела". Лейтенант проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя. Закурив і відвернувся від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.
– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді, не треба втирати. Якщо не розкажеш все, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому положенні - я можу, - лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув сигарету і закурив. - Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти ухайдохав синаша майора, колишнього міністра?
– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?
– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А сину у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, - прошипів лейтенант, витягуючи сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.
Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої.
– Ну, тоді слухай... Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай...
Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками з хитрою і злобною іскоркою. Лейтенант витягнув пістолет і бабахнув у нього під вухом. Цапа з вереском звалився, задригав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову і гагакнув над другим.
– Побійся Бога, начальник!
– Я не на сповіді, а ти не піп, - лейтенант закурив сигарету. Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.
– Ну, і що ти про це думаєш? - спитав він.
– Про що саме? - лейтенант ухопив за шкірку Цапу.
– Про Рибу.
– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?
– Ні. Але можна купити, - відповів напарник. - Ти хочеш його убити.
– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, - лейтенант, не дивля-чись, заламав руки карлику і начепив кайданки.
– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! - з карликом трапилася істерика, він верещав, дригав ногами, плювався, кусався.
– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, - сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.
– Варто задуматися. Нас останнім часом так і тягне у всі тяжкі, - лейтенант садонув карлика під зад ногою.
– Колись це стане легендою, - замріяно сказав напарник.
І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву. І йому знову захотілося плакати.
– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти рота скотчем.
– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде покидати цю скорботну юдоль, - сказав лейтенант і копнув карлика. Цапа вискнув і затих.
– Благаю...
Лейтенант закурив. Пустив на мішковину купку синього диму.
– Я передумав. Ти поїдеш у Гідропарк. А я навідаюся до його дружини і сина, - сказав напарник.
Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а цілий хор з десятками голосів.
– Чого кричиш? - запитав лейтенант. - Хочеш щось розказати? Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку і котись...
Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.
Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про те, як швидко минули зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально, його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не повід-сихало причандалля. Аби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і ніяка сила не могла його переконати, що могло бути інакше. Руслана звабив, чи сам звабився Величко - ніякої різниці. Горе тим, від кого прийде спокуса. Можливо, і так, важко думав лейтенант. Але Руслан не просто полюбляв вишуканих гомиків. Його, як батька, збуджувала незайма-ність. Руслан тинявся підземними переходами, вокзалами, хрущобами у пошуках саме таких хлопчиків. Він бачить його: круглі очі, довгі руки, вираз пихатого принца, звиклого до ситого і розбоженого життя. Величко за ним гасав по місту. Уявлялося: розбиті вітрини, порізані вени, жах ночі. Потім з’являється у компанії матусі карлик Цапа. І життя у Русланчика робиться легким і пухким, як вітер. Мама дуріє від наркоти, дівчаток, пустого життя, а майор зайнятий своїм життям. Але нічого не повторюється. Одне прощення повторюється сімдесят сім по сім разів, але цього майор знати не хотів. Нічого особливого, нудна і пуста справа. Але лейтенант пам’ятає похорон майора: пишний, з прапорами, сльозами і всіляким іншим гамузом. Хіба не варте таке життя в очах тих, хто упинається кожного дня в синій екран телевізора? Навіть смерті заздрять. Людина заперечує свої діла.