Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і гортала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого, з упевненими інтонаціями голосу:
– А хто по нас прийде?
По тому, як Лада скинула свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона усміхнулася зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.
– Поїхали зі мною, - сказала вона. - Поїхали, поїхали! - затараторила щасливим, майже дитячим голосом.
Тут Дніпро розкривав свою свинцеву над незмінним металевим небом горлянку: червоні дахи п’яти- і чотириповерхових дач лежали під сліпучим білим сонцем лускою, крилом неправдоподібно, але правдиво все ж таки, підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. А коли вони приставали до причалу з самотнім на розкладному стільцеві стариганом, що визирав якесь диво у бінокль, сонце ховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово "життя", але десь у глибині саме це і пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над роздавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків. Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він навіть не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади. А коли відкрив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні будинки, облиті рожевою фарбою заходу. І в нього затерпло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: "У неї немає нічого невротичного", - задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки після першої ж зустрічі демонстрували всі свої сексуальні здібності. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.
– Це там, - показала Лада, і в її словах нічого не було загадкового.
З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього вартує більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Все навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки - було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі - нерухомими та загадковими. Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження не лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли допиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, і навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь у глибині він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, і підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього з байдужого взагалі погіршився. На зубах - наче хто насипав піску.