– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і… – сказав майор і несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.
– Хорошо. Більше нічого?
– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.
– Хе-хе, – водій дістав яблуко і хруснув. – Довго будемо стояти? – продовжив він, не дивлячись на майора.
– Перевір, – майор не подивився на водія, і той нічого не сказав: підвівся і вийшов.
Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим зачинилися дверцята, у майора упало серце, і він знову опинився у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану знайоме, зовсім свіже тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами пилюки і диму, з цеглинням. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив, надто прудко на коротких своїх ногах, послизнувся, упав. Його більше займала цікавість, ніж доля водія. Коли він відчинив двері, то від пилюки нічого не було видно. Проте тіло водія з однією половиною голови – інша половина нагадувала спущений м’яч – вивалилося майору під ноги. Майор навіть не перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу він витягнув мобілку і подзвонив. Але міцний удар нізвідки перевернув його у повітрі, і він, брикаючись куцими ногами, завалився на спину. У мобілці чувся роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів, закашлявся і прохрипів:
– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий…
– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти… Зараз їду…
Зараз лейтенант нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Звідки він виривався, полишивши тепло? Згори і вдень, підсвічений сонцем, Поділ нагадував химерну і дивну фантастичну істоту; зараз, вночі, коли він піднімався на «мазді», коло за колом, начебто кіношний янгол помсти, вибираючись із пекла, Поділ нагадував вушну раковину бомжа, забиту сіркою, де води затоки були як патьоки гною. Тому він зупинив машину і вийшов вдихнути повітря. Зараз він нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух білого сонця у високому широкому вікні з облущеними рамами. Він перегнувся і виблював на сніг, а за низьким кам’яним парканчиком стояв туман.
Про Іву не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи його почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, – подумав. І він поїхав, як видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував зовсім. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив писк мобілки, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим очікування в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва, Іва, Іва, – кілька разів повторив він, допив віскі і подався повільно до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів переконати свою свідомість, що цей хряк давно здох.
– Ага. Алло. Де ви, майоре… Щось… Ви якось дивно говорите… Їду… У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз усе гаразд.
Він повів «мазду» через Московський міст, а зрозумів це, тільки коли потрапив у затор. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати майора біля дружини було б зовсім непогано. Він узяв мобілку і подзвонив Іві.
– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Затор. Ага. Здорово. Да.
Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні пломби – страх, відраза, неприємність – зірвані одним умілим ударом. Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються, розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос, соплі, піт, крики – це передує. Решта – невідомість, що нею морочать голову кому не ліньки, але всі насирають у штани, щойно опиняються у її лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не хочеться, коли ти звикаєш і, блядь, котишся до кінця. Короткочасна зустріч виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету. Принаймні є загроза, і виникає вона небезпідставно, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого так не вічне, як блядська тимчасовість. Давно доведено.