Мене охоплює безнадія. Я кладу валізку на коліна й витягаю з неї свої записи.
— То, може, показати вам звіт? У ньому справді тільки, як ви кажете, неприємні факти.
Як я і сподівався, жінка сіла і з напруженим обличчям заходилася читати моє повідомлення — спочатку квапливо, а потім ще раз, але вже повільно, ніби переходячи через безодню по кладці.
— Так, факт чимось схожий на молюска: чим довше обмацуєш його пальцями, тим міцніше він замикається у своїй мушлі... Якщо ж намагаєшся розкрити його силоміць, гине... Залишається хіба що дожидати, коли сам розтулиться... Так і ця газета... Ану ж, пізніше виявиться, що в ній заховано ключа до розгадки всієї цієї історії?.. Можна й так думати... Чому газета опинилася разом із сірниковою коробкою?.. Для цього ніби є причина, але факт залишається фактом — там, де начебто мало щось бути, нічого не знайдено...
Жінка відриває очі від повідомлення. Раніше я вже помічав, як її обличчя змінювалось, але тепер воно набрало зовсім не знаного мені виразу. Важко дихаючи, з почервонілими повіками, вона спочатку зітхнула, а вже тоді насилу промовила:
— Відношення має. Погано, що я ввела вас в оману...
— Велосипедні перегони? Кінні?.. Так?
— Ні, телефонний номер.
— Телефонний номер?
— Приховувати чи ще щось — я зовсім не збиралась, але...
— Який телефонний номер?
— Такий, як на тій сірниковій коробці... Де ж це я його бачила?
Жінчин палець неспокійно, наче мурашка із нахиленою голівкою, безладно повзає по четвертій сторінці з оголошеннями про набір на роботу. Гнучкий, тендітний, ніби без кісток, схожий на іграшку... Штучний палець, якого навіть брехнею не пораниш...
— На якому оголошенні? Потрібна офіціантка?
— Ні, водій... ось.
Нарешті її палець зупинився над таким оголошенням:
«Потрібний водій. Гарантуємо добрі умови. Будь-якого віку. З рекомендаціями. Можна прислати або принести особисто».
Телефонний номер ліворуч унизу таки справді збігається з номером кав’ярні «Камелія».
— Ні, не брешу,— немов скаржачись, жінка розпачливо хитає головою,— сама не збагну, чого це я мовчала... Може, боялася фактів...
— Вам нічого виправдовуватись, я не прокурор і не суддя. Я лише ваш працівник, найнятий за гроші. Отже, інтереси клієнтки і її безпеку я ставлю вище, ніж правду. Якщо ви знаєте якийсь загрозливий факт, то розкажіть мені про нього. А мій обов’язок вас захистити. Власне, що в ньому вас лякає?
— Ніщо. А з тією справою вже давно покінчено...— Жінка опускає очі і встає.— Пива вип’єте?
— Тільки задля компанії.
Тепер уже не варто турбуватися про її здоров’я. Пиво стало для неї потребою. А мені потрібна вона, охоча до пива. Я вже й так забагато спотикався. Як спущений з ланцюга песик, вона спішить до завіси, що відділяє кімнату від кухні, й на ходу кидає:
— Воно-то так... Здається, я казала, що з тією справою вже покінчено?.. Так-от, я сама ходила до кав’ярні, розпитувала: виявляється, він був посередником — один знайомий попросив його найняти водія для власної автомашини... Мені сказали, що давно все вирішено. Та й не дивно, бо те оголошення з’явилося понад місяць тому...
На губах жінки, що повернулася з пивом, біліли клапті піни.
— Мабуть, не завжди він займався таким посередництвом?
— Лише іноді, коли до нього приїздили знайомі з провінції, яким був потрібний водій, що добре знав Токіо. Зрештою, він і сам міг дати таке оголошення.
— Цілком логічно.
Боязко й обережно розливши пиво у дві склянки, жінка всміхнулася, наче шукала в мене підтримки, й сіла.
— З тією справою вже покінчено.
— А що це за телефонний номер приколото до штори?
— Той самий...
— Навіщо?
— Та знаєте...— Одним духом жінка випила третину склянки.— Просто так собі висить, без ніякої причини... Однак не розумію, чого це ви чіпляєтеся до дрібниць?
— Е, ні, це ви чіпляєтесь. Бо коли я торкнувся тих газетних оголошень, ви якось особливо збентежилися.
— Можливо... Цікаво, чому?..— Обхопивши склянку обома руками, жінка дивиться так, наче згадує подію десятирічної давності.— Справді, чому?.. Відповіді мої завжди у чомусь суперечать одна одній... А хіба фактам можна довірятися?.. Однаково, де зараз чоловік і що робить... Факт — його нема... Незаперечний факт... Я ж хочу дістати пояснення, чому він зник... Ось про що йдеться...
— Та що це за пояснення, яке не спирається на факти?
— Мені досить самого пояснення.
— А вам не здається, що його міг би дати лише ваш чоловік? Найбільше, що я можу зробити,— це встановити, де він.
— О, ви надто скромні.
— Скромний?
— А скажіть-но, чого ви обрали собі такий фах?
— Це вас дуже цікавить?
— Дуже... Я хотіла б знати, що означає, коли людина вибирає те чи інше...
— А нічого особливого. Як правило, коли людину, що втекла з дому, знаходять, вона ніби приходить до тями й покірно вертається до старого гнізда. Мотиви й пояснення втечі, зрештою, виявляються не такими, як могло здатися сторонньому.
— Вам доводилось мати справу з такими втікачами?
— А чому ж ні?.. Проте здебільшого в таких випадках з самого початку можна було здогадатися, що сюди причетна коханка... так, майже завжди в такі справи вплутані жінки... Три-чотири дні розпитую та вистежую — і виводжу втікача на чисту воду... Бачите, ніхто не хоче звертатися до розшукового агентства, якщо об’єкт розслідування невловимий,— дорого...
— Мабуть, це правда...
— Ваш чоловік був дуже нервовий?
— Скоріше байдужий. Навіть до одягу...
— Діяльний?
— Я сказала б, що надзвичайно обережний.
— Тільки, будь ласка, не суперечте сама собі. Зникнення може бути активним або пасивним, і залежно від цього суть його різна.
— В усякому разі, він був схильний до захоплень. Аж дивно...
— Чим саме?
— Усім... Зовсім як дитина...
— Автомобілями, фотоапаратами?..
— Так, автомобілями, він мав диплом автомеханіка...
— І азартними іграми?..
— Захоплювався дипломами. Просто на них схибнувся... Мав права водія грузовиків двох типів, а крім того, диплом радиста, електрозварника і посвідчення для роботи з легкозаймистими речовинами...
— А те посвідчення часом не пов’язане із посадою у фірмі «Дайнен»?
— Мабуть, пов’язане.
— Отже, ваш чоловік був практичною людиною.
Я починаю розуміти незрозумілий підбір книжок на полицях. Електрика, радіотехніка, машинознавство, юриспруденція, статистика, мовознавство тощо. То були збірники запитань, на які треба відповісти при вступі на державну посаду, елементарні посібники, а не монографії з окремої галузі науки, тому я не міг скласти собі повного уявлення про їхнього власника. І тільки слова «схибнувся на дипломах» чітко окреслили його характер.
— Крім того, диплом кіномеханіка і вчителя середньої школи...
— Ну й дивак!..
— Може, він просто любив перемагати?
— А який диплом цікавив його останнім часом?
— Тоді... стривайте... Пригадую, він казав, що хоче стати радистом другого класу... Як тільки мав вільну хвилину, щось вистукував пальцями...
— Радистом другого класу?..
— Казав, що зможе найнятися на велике торгове судно, якщо матиме той диплом. А тоді, мовляв, одержуватиме втричі більше, аніж тепер. Одне слово, ділив шкуру незабитого ведмедя...
— Даруйте за нескромність, скільки платили йому у фірмі «Дайнен»?
— П’ятдесят тисяч ієн.
— І водієм таксі заробляв би стільки ж, правда?
— Він був, так би мовити, маклером — лагодив і перепродував державні машини, бо найбільше йому подобалася робота автомеханіка...
— Про це я вже чув від вашого брата.