Зрештою, і я не мав чого остерігатися. Моя ціль — зустріти когось із завсідників і розпитати про зниклого чоловіка. Я знав, що маю справу з людьми неговіркими, а тому не збирався витягати відомості у них силою і, хоча став уже безробітним, ще не думав шантажувати їх викриттям незаконної посередницької контори. Звернувши увагу на те, що оголошення «Потрібна офіціантка» переписане заново, я легко штовхнув знайомі двері — і саме тоді, коли прослизнув у гамір і задуху...
Я навіть не встиг як слід роздивитися. Лише наткнувся на дві чи три пари ворожих поглядів, і в ту ж мить чиясь рука з-за дверей схопила мене за горло, притягла до себе, а друга вперіщила в потилицю. Ні, це не була рука, а, напевне, кийок, гнучкий гумовий кийок. Голова запаморочилась, наче я став догори ногами. В роті присмак шлункового соку. Мене били в обличчя, стусали ногами, та особливого болю я не відчував. Він з’явився лише тоді, коли мене винесли надвір, кинули біля автомашини і взялися гатити носаками в голову й крижі. Різкий біль вибухнув фейєрверком, пробіг іскрою і кольнув у серце. Мабуть, саме завдяки йому я опритомнів. Хтось відчинив дверцята, хтось інший, схопивши мене під пахви, заштовхнув досередини. Силоміць запхавши мої ноги під щиток управління, напасники люто хряснули дверцятами. Відразу видно, що майстри таких справ. Шкода тільки, що того першого, який підняв на мене руку, я не міг упізнати.
Біль повернув мені сили. Я ворухнув плечем — на щастя, воно не пошкоджене. Руки в крові. Заглядаю у дзеркальце — обличчя теж закривавлене, ніби навмисне хтось розмалював фарбою. Ніс розпух, ледве дихаю. Витягую з-під сидіння старого рушника для протирання вітрового скла й хочу витерти кров. Та запечену кров так легко не витреш. Здається, вона все ще тече з носа. Затиснувши його пальцями, відкидаю голову назад і жду. Однак гаятись я не можу. На вулиці ще безлюдно, але вікна кав’ярні вже перетворилися на чорне дзеркало, а навколишній краєвид набрав звичайного забарвлення. Ранок настає швидко. Незабаром на тиху вулицю висиплять люди. З роз’юшеною фізіономією не варто показуватися їм на очі. Скручую паперову серветку і затикаю носа. Відчуваючи на собі погляди з вікна кав’ярні, поволі від’їжджаю. В темній сторожці автостоянки, на жаль, не видно старого доглядача.
І знову біле небо... І біла дорога, що ніби стикається з небом... Ртутні ліхтарі вже заплющили свої очі, дорога ширшає — на око метрів із десять... Тільки в під’їздах будинків, на сходах, ще зачаїлась нічна пітьма... Останній молочар на велосипеді розминувся зі мною і, забрязкотівши порожніми пляшками, спустився по схилу.
На щастя, перехожих нема, і я мерщій, перестрибуючи через дві сходинки, біжу сходами вгору... От і білий дзвінок на білих залізних дверях з темно-зеленим одвірком... Минув лише один день, а в мене таке відчуття, як у моряка, що не був на суші цілий місяць... Хай що завгодно означає смугаста штора, але тепер, коли моє обличчя в крові, я маю право зайти.
Нарешті після другого дзвінка шторка навпроти вічка у дверях відхиляється. В таку пору затримка зовсім природна. За хвилину чути, як бряжчить ланцюжок. Ворушиться клямка, широко розчиняються двері, й жінка, як і я сподівався, перелякано питає:
— Що сталося? Так рано...
— Це мене в «Камелії»... Дозвольте вмитись.
У передпокої начебто не видно чоловічого взуття. Жінка, з сіткою на голові і в якійсь дивній ватяній піжамі, схожа скоріше на хлопця, ніж на натурницю з кольорового фотознімка, який я уважно розглядав протягом двох ночей.
— «Камелія»? Та кав’ярня?
Скидаю пальто й піджак — рукави й комір сорочки в крові. Намочивши вату в теплуватій воді, приготованій в умивальнику, обережно витираю закипілу кров і коротко пояснюю, як усе сталося, важко, більше, ніж треба, зітхаючи. Тривожні відомості, одержані від доглядача автостоянки... розповідь водія Тоями, що їх підтвердив... незаконна посередницька контора для влаштування водіїв на тимчасову роботу.
— Краще рану не тріть. Змінити воду?
— Мабуть, це кров з носа... А так поранення начебто невелике... Пече, мабуть, подряпина...
— Невже ви щось таке зробили, що вони так вас побили?
— Побили — виходить, заробив.
— Такі люди понад усе хочуть залишитися непоміченими.
— Ви знаєте, що Тасіро-кун заподіяв собі смерть?
— Заподіяв смерть?
— І чому всі намагаються утекти?
— Що його спонукало? Була якась причина?
— Причина?.. Знаєте, можна було б довго про це говорити, але... одне слово, він збився з дороги... Питав себе: «Де я? Чи справді живу так, як вважаю правильним?» — і не знаходив відповіді... Підтвердити могли б інші, та ні один з них не глянув в його бік...
— Отже, я найперша мала б заподіяти собі смерть, правда? — Нараз її голос знову пожвавішав.— Було б добре, якби вам підійшла чоловікова сорочка... Спробуєте вдягти?
— Через нього я втратив роботу. Мій шеф страшно боїться поліції. Як тільки помітить, що пахне неприємністю, винуватця негайно звільняє. Ну то як, дозволите мені провадити розшуки ще два дні, коли я став безробітним?
— Невже і я винна?..
— Бачу, ви поміняли штору.
— Облила кавою. Здається, це було позавчора, ага, в день братового похорону... відразу після зустрічі з вами... Плями від кави погано сходять... тому я віднесла її в хімчистку... Я начебто з кимось розмовляла, і він попросив принести кави... Поки наливала, все було добре, а як понесла, рантом ззаду мене залоскотали...
Несподівано мене занудило. Різкий біль вибухнув на дні очного яблука, відбився зсередини черепної коробки і, сфокусувавшись на потилиці, стиснув горло.
— Знову марили чоловіком?
— Можливо... Бо так умів лише він.
— Жовта штора мені більше подобалась.
— Через два-три дні я її знову повішу.
— Залишилось п’ятдесят вісім годин. Дві доби і десять годин... до того часу, коли угода про розшук перестане бути чинною... угода на тиждень, але неділя не зараховується...
— Я піду працювати. Можете не турбуватися...
Нудота підступає до горла. В шлунку стає важко, наче туди напхали глини...
— Тільки в самому Токіо, здається, понад вісімдесят тисяч водіїв таксі. Великих таксомоторних фірм приблизно чотириста, а з урахуванням малих — понад тисячу. Навіть якщо обходити їх щодня, то більше п’ята не відвідаєш...
— Вам погано?
— Ага, трохи...
— Ви б краще лягли...
Головний біль і нудота звузили поле зору, а вся свідомість безсоромно прикипіла до її маленьких рук, що підтримують мене за передпліччя. Наче в них центр всесвіту. Зігнувшись уперед і ледве пересилюючи нудоту, я вперше проникаю у спальню... неприбрана після спання біла постіль... на ній заглибина від жінки... ніздрі забиті кров’ю, і ніс не мав би відчувати запаху, але я його вловлюю... від середини ліжка до стіни заглибина... гніздо для мого сну... фіолетова перетинка на розпростертій жаб’ячій лапці...
— Пробачте... але порівняно із справжнім містом намальована нами карта надто спрощена...
— Коли в грудях болить, вам краще не говорити... Залишилось ще тридцять чотири години...
Жінка сидить на підлозі коло ліжка і, перебуваючи поза полем мого зору, пильно стежить за мною. Та чи справді стежить? А може, як той гість, що його вона пригощала кавою, я зарахований до привидів, які виконують роль слухачів її монологу...
Велетенське серце, що б’ється хтозна для кого... Місто... Змінивши позу, я шукаю її... Але ніде її не знаходжу... А де ж я, на якого дивиться жінка, котрої немає?..
— Котра година?
— П’ять хвилин...