Слід ще додати до всього сказаного, що роман «Сакура-мару» рясніє надзвичайно майстерними сатиричними замальовками японської дійсності.
Народився Кобо Абе в 1924 році. Закінчив медичний факультет Токійського університету. Лікарем, однак, не працював жодного дня: своє покликання він вбачав у літературній творчості. В 1948 році в журналі з’явилось його перше оповідання «Шляховий знак у кінці вулиці». Але молодий письменник став відомим завдяки повісті «Стіна. Злочин Карума», за яку в 1951 році йому було присуджено вищу літературну премію Японії — премію Акутагави.
У 1962 році вийшов роман «Жінка в пісках», за який Кобо Абе був удостоєний премії газети «Іоміурі». В 1964 році було опубліковано роман «Чуже обличчя», а в 1967 році — роман «Спалена карта». Всі ці твори перекладалися й не раз видавалися в багатьох країнах світу.
Кобо Абе широко відомий не тільки як прозаїк, а як і драматург та режисер. Він написав велику кількість п’єс, серед них перекладені в нашій країні — «Фортеця», «Полювання на рабів», «Привиди серед нас». Свої п’єси Кобо Абе ставить у створеній ним театральній «Студії Абе».
Звичайно, бути водночас прозаїком, драматургом та режисером, писати для радіо й телебачення зовсім непросто. Кобо Абе вважає, що саме така багатогранність дозволяє йому краще пізнати синтетичну природу мистецтва. Можливо, тому його романи чимось споріднені з драматичними творами, що письменник повинен, каже Абе, насамперед впливати на почуття, викликати душевний відгук, а вже потім схвилювати й розум.
Оригінальна художня уява Кобо Абе. Таємниця криється в тому, що письменник володіє рідкісним обдарованням перевтілення: він стає то Нікі Дзюмпеєм (роман «Жінка в пісках»), то людиною-маскою (роман «Чуже обличчя»), то агентом, який шукає втікача (роман «Спалена карта»), то людиною-коробкою (роман «Людина-коробка»). Авторові вдається втілити в літературних образах реальні характери з їхньою життєвою достовірністю і природністю. Це, зрозуміло, зовсім не означає, що позиції автора збігаються з ідейними спрямуваннями його героїв. Для того щоб зробити персонажів живими, повнокровними, художникові необхідно пережити їхні відчуття, перейнятися їхніми думками, знайти відгук у людей, які оточують його, і в собі самому.
Популярність Кобо Абе серед читачів, у тому числі в нашій країні, пояснюється не тільки високою майстерністю письменника, а й тим, що він підіймає у своїх романах найгостріші проблеми, які стоять перед людством. Основна ідея його романів — зіткнення людини з ворожим їй суспільством і марність будь-яких спроб втекти від нього, що породжує почуття глибокої безвиході. В буржуазному суспільстві людина — билинка, яка неспроможна визначати свою долю.
«Кожна моя публікація в Радянському Союзі,— каже Кобо Абе,— подія для мене дуже радісна. По-перше, тому що я давній шанувальник російської літератури. Ще в шкільні роки я був захоплений творчістю двох велетнів російської літератури — Гоголя й Достоєвського. Я прочитав майже все, що вони написали, та й не один раз, і вважаю себе їхнім учнем.
Особливо великий вплив справив на мене Гоголь. Переплетення вигадки та реальності, через що реальність постає гранично яскравою та вражаючою, з’явилось у моїх творах завдяки Гоголю, який навчив мене цьому.
По-друге, на моє глибоке переконання, жоден письменник, творчість якого становить певний інтерес, не може не вийти за межі своєї країни. Таким чином, той факт, що мої твори перекладаються в Радянському Союзі, як і в ряді інших країн світу, знаменний для мене, оскільки свідчить про те, що моя творчість привертає увагу не тільки японського читача.
Я хотів показати, у що може перетворитися світ, якщо в ньому править ненависть, якщо людські стосунки деформовані. Людям потрібно інше. Найголовніше зараз для людства — мир, спокійне творче життя. Ті зусилля, що здійснюються в цій галузі, гідні всесвітньої підтримки».
Творчість Кобо Абе — явище складне, неоднозначне. Безсумнівно одне: Абе викриває зло сучасного буржуазного суспільства, безсилля людини, яка зіткнулася віч-на-віч з цим суспільством. І ця тема наявна в усіх творах письменника. Тема відчуження, самотності людей, ворожості буржуазного суспільства особистості людини — головна тема романів, що ввійшли до цієї збірки.
З появою книжок Кобо Абе ми побачили, що в світі японського мистецтва слова виникають твори, які розповідають про людей сучасних. Роман «Жінка в пісках», на мій погляд, займає у творчості Кобо Абе найпомітніше місце. По суті своїй це твір філософський, що містить у собі узагальнення, хоча сюжет його побудовано на роздумах про окреме явище.
Розвиток подій у романі відбувається природно, як це ми спостерігаємо в житті. Герой твору Нікі Дзюмпей, приїхавши на морське узбережжя, бродив дюнами й збирав різних морських комах. Незабаром він потрапляє в село, яке засипає пісок, що насувається з боку моря,— таке явище нерідко спостерігається в прибережних районах Японії. Вночі Нікі Дзюмпей бачить, як осипаються стіни ями, в яку його спустили місцеві селяни. Він намагається затримати осипання піску, пробує вигрібати яму, але все даремно. Дзюмпей у відчаї. Все гостріше відчуває він свою приреченість.
Правдивий опис події, реалістичність обставин справляє глибоке враження при читанні цього твору. Читач мимоволі проймається співчуттям до героя, відчуваючи сильне бажання допомогти, врятувати людину. І це, безсумнівно, переносить нас у реальну, життєву обстановку, дає змогу відчути соціальний стан людини в сучасному капіталістичному світі.
Гуманістичний за своєю суттю роман «Жінка в пісках», не зважаючи на похмурість теми й безвихідність людського існування, належить до дуже помітних явищ не тільки сучасної японської літератури.
Творчість Кобо Абе багатопланова. Обдаровання художника поєднується в нього з аналітичним складом розуму. В його творах виявляється широчінь поглядів людини, яка уважно стежить за розвитком філософської, соціологічної та науково-природничої думки нашого бурхливого століття.
«Чуже обличчя» на перший погляд може здатися твором про трагедію людини, яка втратила обличчя в прямому розумінні. Внаслідок вибуху в лабораторії на обличчі головного героя утворилися жахливі шрами, і він певен, що його потворність, саме зовнішнє каліцтво перепинило йому дорогу до людей. І чоловік вирішує здолати трагедію. Шлях один — прикрити обличчя маскою. Здавалося б, це так просто — адже сучасний розвиток хімії ніби дає для цього можливість. Проте все виявляється набагато складнішим і трагічнішим, бо героєві невідома істинна суть маски, річ у тім, що людина завжди в масці. Та раптом він прозріває: «Всі люди прикривають вікно душі маскою з плоті й ховають п’явок, які живуть під нею».
Інше дуже важливе відкриття, яке робить герой,— бажання людей ототожнити зовнішній вигляд з внутрішнім змістом, впевненість, що обличчя й душа перебувають у цілком визначеному зв’язку. І звідси прагнення сховати своє справжнє обличчя, щоб не дозволити стороннім зазирнути в душу. Ось чому, розмірковує герой, у давні часи кати, інквізитори, розбійники не могли обійтися без маски. Отже, мабуть, усі, хто творить неправедне діло, натягають на себе маски в прямому або переносному значенні. Таким чином, досить затулити маскою своє справжнє обличчя, щоб відкрилася істинна сутність людини, часом вельми неприваблива або й зовсім страхітлива. Виходить, обличчя людини — значно важливіше, ніж ми звикли вважати, оскільки все в нашому житті, в тому числі й порядок, звичаї, закони — «ця готова розсипатися фортеця з піску, втримується тонким шаром шкіри — справжнім обличчям».
Ні риси обличчя, ні тим більше колір шкіри не мають ніякого відношення до того, що являє собою людина. Для письменника, переконаного противника расизму, така постановка питання взагалі немислима. «Адже і наша раса не була жовтою від природи,— говорить Кобо Абе вустами свого героя.— Вона стала жовтою вперше лише тоді, коли такою її назвали люди з іншим кольором шкіри». Начепивши маску, герой іде до корейського ресторану, підсвідомо відчуваючи, що він, позбавлений обличчя, і корейці — дискримінована національна меншість у Японії — зріднені. Саме тут і усвідомлює герой, на превелике своє здивування, що й він — расист, і доходить висновку: сам той факт, що він шукав притулку серед цих людей, був не чим іншим, як перелицьованим упередженням.