— Ні те, ні інше. Бо хіба логічно мислима однозначна відповідь на таке запитання? Коли нема суперечності, не може бути й порівняння.
— Коли зникають суперечності, настає виродження.
— А що ти хочеш сказати? Що різниця в кольорі шкіри принесла історії користь? От я зовсім не бачу сенсу в такій суперечності.
— Ого, ти зачепив національне питання. Здається, тлумачиш його надто широко.
— Якби мав змогу, я розширив би його ще більше. До кожного обличчя на цьому світі... Тільки от при такій фізіономії все сказане мною здаватиметься бадьорою пісенькою спійманого злочинця...
— Якщо дозволиш торкнутися лише національного питання... Чи не занадто — звалювати всю відповідальність на обличчя?
— Я от що хочу спитати: чому, власне, наші фантазії про інопланетян починаються з їхньої зовнішності?
— Знову відхилилися від теми...— І роздушуючи сигарету, якою лише тричі затягнувся: — Коротко кажучи, це можна пояснити цікавістю.
Я до болю виразно відчув раптово змінений тон співрозмовника, і моє фальшиве обличчя сповзло зі свого місця — так падає тарілка, коли жонглер перестає її обертати.
— Слухай, поглянь на ту картину.— Нічого не навчившись на гіркому досвіді, я показую на солодкаву з першого погляду репродукцію картини епохи Відродження.— Що ти про неї думаєш?
— Бачу, ти ладен мене вкусити, коли відповім непродумано... Загалом досить дурне обличчя.
— Очевидно, маєш рацію. А німб над головою — в ньому закладена ідея. Ідея шахрайства та обману. Завдяки їй здається, що таке обличчя потонуло в брехні...
На обличчі співрозмовника з’явилася дивна посмішка. Навіть без тіні збентеження, наче спрямована кудись у далечінь.
— На мене не надійся. Хоч би як ти розписував, а поки я не зрозумію, серцем не зможу відчути. Мабуть, причина в тому, що говоримо різними мовами. За фахом я займаюся викопними тваринами і рослинами, та коли йдеться про мистецтво, тут я модерніст.
Ні, скаржитися безглуздо. Краще якнайшвидше звикнути до такого погляду. Сподіватися важливіших наслідків — тільки голову собі задурювати. Бо потрібну інформацію я вже роздобув, а крім того, побороти приниження було моєю ціллю і входило в задуманий план.
Та ще раніше я зненавидів того палеонтолога усією душею, коли помітив, що принесена додому, здавалося б, цінна здобич насправді виявилася неїстівною приманкою. Ні, скоріше то був натуральний продукт, але, на жаль, ніхто не знав, як його приготувати — тільки роздражнили.
Визнання того, що при відтворенні обличчя, опираючись на особливості черепа, можливі значні відхилення, було ще одним кроком уперед до створення маски. Іншими словами, виходило, що незалежно від основи можна вибрати обличчя на свій розсуд? Вибирати на свій смак приємно, але що саме вибирати,— ось у чому трудність. Доведеться просіяти тисячі можливостей і зупинитися на чомусь одному. Та якою міркою користуватися, вибираючи обличчя?
Я не збирався надавати обличчю особливого значення, а тому мене задовольнило б будь-яке... Та не хотілося, щоб воно було одутлим, як у хворого на серце. І звичайно ж, не годилося брати за модель кіноактора. Свобода вибору, з першого погляду така приваблива, насправді обернулася страшним клопотом.
Прагнути ідеального обличчя — марна затія. Хоч би тому, що такого на світі немає. Та оскільки я мусив вибирати, то мені був потрібен зразок. Навіть непідходящий, незадовільний — і той допоміг би, але... ні суб’єктивно, ні об’єктивно я на нього не натрапляв... І лише десь через півроку я дійшов до остаточного висновку.
Зауваження на полях. Було б неправильно зводити все до невизначеності зразка. Скоріше треба врахувати мій внутрішній опір проти нього. Наслідувати зразок — це все одно що піддатися чужій волі. Але ж людина водночас має і протилежне бажання — відрізнятися від інших. Обидві ці тенденції, очевидно, перебувають у такій взаємозалежності:
де А — коефіцієнт піддатливості, В — коефіцієнт опору чужій волі, п — вік, f — ступінь пристосування. (Його зниження не тільки вказує на посилене самоутвердження, але й закостеніння поглядів. Хоча загалом він обернено пропорційний віку людини, в його поведінці помітні значні індивідуальні відхилення, залежні від статі, вдачі, фаху тощо).
Коротко кажучи, з урахуванням тільки віку ступінь мого пристосування знизився, і я вже відчуваю сильний опір до самої ідеї заміни обличчя. Мабуть, треба визнати влучним твердження палеонтолога про те, що надто розмальовані жінки — істерички. Бо, згідно з психоаналізом, істерія — своєрідна форма впадання в дитинство.
Звісно, протягом того часу я не сидів згорнувши руки. Випробування матеріалу для епітелію... Як тільки я в них заглибився, з’явився привід, щоб відкласти очну ставку з нерозв’язаною проблемою. Одне слово, виключно технічної роботи накопичилася ціла гора.
Особливо багато часу — більше, ніж я сподівався — забрав гладкий епітелій. Він і кількісно був найважливішою частиною шкіри, а крім того, визначав успіх чи невдачу в тому, наскільки досконалою буде її рухливість. З мовчазної згоди колег я сміливо використовував лабораторне обладнання й матеріали, але однаково досліди зайняли понад три місяці. Принаймні в той час мене не дуже турбувала трохи смішна суперечність: я розвивав план виготовлення маски, не визначивши, яким буде обличчя. Але ж не можна постійно ховатися від дощу під чужим дахом. Коли цей період закінчиться і робота піде успішно, я опинюся в скрутному становищі.
Я легко відкрив, що для кератинового шару епідерми годяться акрилові смоли. Підшкірну тканину теж, мабуть, вдасться виготовити з того самого матеріалу, що й епітелій, спінивши його перед затвердінням. Жировий шар виконуватиме своє призначення, якщо до смоли додати рідкого кремнію й загорнути її непроникною для повітря плівкою. Таким чином, до кінця другого тижня нового року всі необхідні матеріали було приготовано.
Тепер я вже не міг сховатися ні за якими словами. Якщо я нарешті не вирішу, яким буде обличчя, не просунусь уперед ні на крок. Та хоч скільки я думав, у моїй голові, заповненій різноманітними обличчями, ніби в музейному запаснику, панував безлад. Однак, відступаючи назад, проблеми не розв’яжеш. Нічого не залишилось, як набратися відваги й переглянути одне за одним усі обличчя. Я позичив каталог художніх портретів і на першій же сторінці під несподівано люб’язним заголовком «Правила систематизації», ледве стримуючи хвилювання, прочитав:
1. Критерії оцінки обличчя завжди об’єктивні. Піддаватися особистому враженню і погоджуватися на купівлю підробки — такої помилки слід уникати.
2. Абсолютного критерію оцінки обличчя немає. Воно може подобатися або ні. Критерії відбору треба виховувати вдосконаленням смаку.
Як я і сподівався, стверджують, що чорне одночасно є білим. Така порада гірша за ніяку. Проте коли я порівнював між собою ці правила, мені здалося, що обидва однаково правильні, а тому становище щораз більше ускладнювалося. Врешті від самої думки, що існує стільки облич, мене занудило, і я ще й досі дивуюся, чому тоді не відмовився раз і назавжди від свого плану.
Знову про портретний живопис. Палеонтолог поглузував би над моїми думками, та я в них не сумніваюся. На мій погляд, в ідеї портрета — його мистецькі особливості залишимо осторонь — є своя філософія, варта уваги.
Наприклад, для того щоб портрет відтворив універсальний образ, треба виходити з універсальності виразу людських облич. Інакше кажучи, необхідно, щоб більшість людей одностайно вважали, що за однаковим виразом обов’язково проглядає однаковий образ. Така віра тримається на досвіді, що між обличчям і душею є певний взаємозв’язок. Звісно, немає гарантії, що досвід завжди правильний. Але так само не можна твердити, що досвід завжди згусток брехні. Та чи не більш доречно думати, що досвід тим більше містить правди, чим сильніше замацаний руками?.. Здається, що в цьому розумінні твердження про існування об’єктивного критерію оцінки обличчя загалом не викликає заперечення.