Таким чином я позбувся страху почервоніти, але водночас до кінця змордувався. Не мав сили йти пішки, а тому найняв таксі й повернувся до свого сховища. Від самої думки, що винагородою за таке виснаження була жалюгідна пачка сигарет, я було засмутився, але якщо врахувати, що завдяки масці я здобув упевненість, зусилля начебто оплатилися. Свідченням того є ось що: коли, повернувшись до своєї кімнати, я зняв маску, змив клейку речовину й подивився на своє справжнє обличчя у дзеркало, то жахливе скупчення п’явок чомусь уже не здавалося таким реальним, як раніше. Маска була настільки ж реальною, як і гніздо п’явок, і якщо маску вважати лише тимчасовою подобою, то й гніздо п’явок теж є тимчасовою подобою... Очевидно, маска спокійно пускала коріння в моє обличчя.
Наступного дня я надумав сміливо розширити обсяг своїх випробувань. Насамперед, як тільки прокинувся, покликав управителя і сказав, що дуже хотів би найняти сусідню кімнату, якщо вона ще вільна, для свого «молодшого брата». Зрозуміло, тим «молодшим братом» був ще один я — в масці.
На жаль, було вже пізно — за день до того кімнату найняв хтось інший.
Та це не означало, що я мусив змінити свої плани. Навпаки, для мене було важливо, щоб, скориставшись цією нагодою, завести розмову про особу, яка начебто доводиться мені «молодшим братом», і щоб управитель добре це запам’ятав.
Мовляв, брат не тільки живе у дуже незручному передмісті, але й працює у різні години дня, а тому хотів би мати кімнату, яку міг би використовувати іноді для відпочинку. Та якщо її вже хтось найняв — нічого не вдієш. Житлові умови в нас майже однакові, тож поживемо разом — до розкоші ми не звикли. І я відразу запропонував тридцяти-процентну надбавку до квартирної плати. Управитель вдав, ніби він збентежений, страшенно збентежений, хоча насправді ніякого збентеження не відчував. Врешті-решт мені навіть пощастило одержати ключа й «для молодшого брата».
Годині о десятій, надівши маску, я вибрався з дому, щоб підшукати собі одяг, який би підходив до маски з окулярами та бородою. Вийшовши на вулицю, я протягом певного часу не міг перебороти напруження — адже це був перший мій вихід між люди серед білого дня... Та невдовзі — може, тому, що за ніч волоски на бороді справді вросли в маску, чи завдяки великій дозі заспокійливого — я вже очікував на зупинці автобуса і навіть спокійнісінько потягував цигарку.
Життєздатність і свавільність маски я відчув повною мірою тоді, коли зайшов до універмагу готового європейського одягу. Хоча до бороди та окулярів пасувало б щось трохи яскраве, я вибрав модний у той час піджак із вузьким коміром, на трьох гудзиках. Я не вірив своїм очам. Уже сам факт, що я розуміюся на моді, був для мене незбагненний... Та це ще не все. Я навмисне зайшов у ювелірне відділення і навіть купив собі персня. Видно, знехтувавши моїми бажаннями, маска почала ходити, куди їй заманеться. Щиро кажучи, така її поведінка мене не дуже турбувала, але досить вражала. Нічого смішного в цьому я не бачив, але раз у раз сміявся, наче мене лоскотали, аж поки нарешті в мене з’явився грайливий настрій.
Вийшовши з універмагу, начебто за інерцією, я зважився ще на один невеликий подвиг. Нічого особливого я не зробив, а тільки відвідав маленький корейський ресторан у глухому провулку, далеко від людних центральних кварталів. Я давно не їв нічого пристойного, а крім того, печеня із густою приправою була колись моєю улюбленою стравою... Та хіба лише тому? Невже тільки печеня була єдиною спонукою, що привела мене туди?
Наскільки заздалегідь продумано я поводився — це інша річ. Однак не можна сказати, ніби вибір саме корейського ресторану нічим не визначався. Я знав, що це корейський ресторан і в ньому буде багато корейців. Звісно, я підсвідомо розраховував, що корейці не помітять якихось дефектів у моїй масці і, крім того, вважав, що спілкуватися з ними буде легше. А може, я мимоволі відчував до них прихильність, вбачаючи схожість між мною, позбавленим обличчя, і ними, що часто стають об’єктом передсудів. Зрозуміло, сам я не ставився до них упереджено. Бо, зрештою, людина без обличчя не має права на упередженість. Щоправда, расові передсуди виходять за рамки індивідуальних уподобань і кидають тінь на історію й народи. А тому об’єктивно той факт, що я шукав притулку серед них, був, очевидно, перелицьованим передсудом...
Ресторан був оповитий синім димом. Голосно шумів старенький вентилятор. Відвідувачів було троє і, на щастя, всі начебто корейці. На перший погляд двоє з них майже нічим не відрізнялися від японців, але їхня жвава розмова по-корейському свідчила, що вони таки справжні корейці. Хоча був лише полудень, усі троє спорожнили чимало пляшок пива, внаслідок чого їхня і так бадьора манера говорити стала ще запальнішою.
Я провів пальцями по щоці, ніби хотів переконатися, що маска на місці, і відразу заразився їхньою веселістю чи, скоріше, втішався можливістю звичайної людини — мовляв, як захочу заразитися, то заражусь. А може, в тому було щось спільне з психологією волоцюги, який раз у раз намагається завести розмову про свого багатого родича,— такі часто зустрічаються в романах. У всякому разі, сидячи за дешевеньким столиком і замовивши печеню, я відчував себе мало не кіногероєм...
По стіні повз тарган. Згорнувши газету, забуту кимсь на столі, я скинув його на підлогу. Потім узявся знічев’я переглядати заголовки — звичайні оголошення про набір на роботу, кінофільми, мюзик-холи, різноманітні місця розваги. Сполучення усіх цих ієрогліфів якось дивно розбурхало мою уяву. Між рекламними колонками переді мною почав розгортатися краєвид, переповнений загадками і натяками, а невпинна балаканина трьох корейців служила цьому найкращим супроводом.
На столику була попільничка із пристроєм для передбачення долі. Якщо опустити в нього десятиієнову монету й натиснути на кнопку, то з отвору внизу випаде згорнутий у трубочку папірець завбільшки з сірник. Видно, маска так розвеселилася, що захотіла й цього спробувати. Розгорнувши папірець, я прочитав таке віщування:
«Невелика удача: і на твоїй вулиці буде свято; якщо побачиш людину з родимкою під оком, іди на захід».
Коли я вже мало не розсміявся, один із трьох відвідувачів раптом заговорив до офіціантки по-японському:
— Гей, сестричко, в тебе личко, як у сільської корейської дівчини! Їй-богу, геть-чисто як у сільської корейської дівчини!
Здавалось, він не заговорив, а скоріше прокричав. Від несподіванки, ніби з мене глузують, я зіщулився й зиркнув на дівчину — вона поставила переді мною тарілку з м’ясом і, не виказуючи жодного невдоволення, широко посміхнулась, ніби приєднуючись до чоловічого реготу. Я розгубився. Можливо, у виразі «сільська дівчина» не було поганого відтінку, як це мені здалося. Правду кажучи, означення «селянський» найкраще підійшло б тому чоловікові середніх років, здається, найбільш неотесаному, що звернувся до офіціантки. Судячи з їхньої веселої балачки, я здогадався, що, мабуть, вони кепкують із самих себе. Та не виключено, що й дівчина була кореянкою. І не дивно, якщо корейці її віку знають тільки японську мову. А коли так, то слова того чоловіка можна сприймати не як насмішку, а, навпаки, як доброзичливе схвалення. Напевне, так воно й було. Бо невже кореєць уживатиме слово «корейський» у поганому розумінні?
Отак розмірковуючи, я зненацька відчув нестерпний сором за бездумний самообман, нібито чимось споріднений з корейцями. Образно кажучи, своїм становищем я був схожий на білого жебрака, що намагається завести дружбу з кольоровим монархом. Хоча і я, і вони зазнаємо дискримінації, її природа в кожному випадку різна. Вони мають право висміювати носіїв передсуду, а я — ні. Вони можуть виступати проти передсуду спільними силами, разом з товаришами, а я — ні. Якби я по-справжньому надумав з ними зрівнятися, то мав би сміливо зірвати маску й виставити напоказ гніздо п’явок. І зібравши привидів без обличчя... ні, безглузда гіпотеза, бо хіба людина, яка не здатна себе любити, зуміє найти друзів?