Коли я востаннє проходив повз будинок і крізь огорожу заглянув до їдальні, то побачив, що зі стелі звисають, ніби білі водорості, стрічки бинтів. Очевидно, готуючись до мого повернення післязавтра з так званого відрядження, ти випрала стару пов’язку. Тієї ж миті мені здалося, ніби серце прорвало діафрагму й опустилося вниз на два-три сантиметри... Отже, я все ще кохав тебе. Поводився так жахливо, та не переставав кохати. Однак яке нещастя, що впевнитися в цьому коханні я зміг лише таким способом! Я опинився у становищі школяра, якого не пустили на екскурсію,— йому залишається тільки ревнувати до знаменитих краєвидів та історичних пам’яток.
Постскриптум на окремих листках, укладених у зошит. Якщо тобі буде нудно, то пробач, але я хотів би ще раз докладніше розібратись у безсоромних фантазіях маски. Бо, оглядаючись назад, підозрюю, що за ними крився інший зміст, крім того, який дійшов до мене,— одне слово, як кажуть стосовно детективних романів, ключ, що виводив би на злочинця, або натяк на розв’язку.
Остаточні висновки я збираюся зробити іншим разом. Думаю показати тобі ці записки не пізніше ніж через три дні — приблизно стільки часу потрібно для їхнього завершення. Тому, якби я ставив собі за мету визначити розв’язку, то обмежився б тим, що цього додатку не робив би, а матеріал долучив би до останньої частини записок. Звичайно, вони від цього тільки виграли б. Але зараз мене цікавить зовсім інше. Я хотів би внести деякі поправки до поняття „еротика“, яким я збирався виправдатись, а натомість закував себе в кайдани... або до твердження, ніби мене й маску багато що розділяє. Оскільки я визнав свою провину, то чого б не вислухати моїх пояснень, звісно, якщо я не викривлятиму фактів?
Того дня я вивів маску надвір з легким серцем, ніби виявляв суворість до неї так, як велить приказка: коли любиш дитину, пошли її в далеку подорож. Я заразився грайливістю собаки, вперше спущеного з мотузки, у мене з’явився веселий, піднесений настрій. Однак несподівана поява ревнощів змусила нас, мене і маску, схрестити мечі за тебе. Водночас ці ревнощі знову нагадали мені про кохання і відданість тобі... Тому плани, відкладені на завтра, настійно вимагали здійснення... І хоч-не-хоч, я мусив запропонувати масці тимчасове перемир’я.
Звичайно, глибоко в душі в мене щось застрягло, наче колючка. Електричка, яка йшла до міста, була порожня, і хоч би де я сів, усюди шибка перетворювалася на чорне дзеркало, в якому відбивалася моя маска. Якийсь дивний тип з бородою, претензійно вдягнений, в темних окулярах, хоча вже смеркає... Врешті-решт я поставив йому ультиматум: або він дотримуватиметься перемир’я, або я відразу ж зриваю маску. Як на зло, в того типа за пазухою стирчав пістолет. З ним треба бути обережним! Мені навіть здалося, начебто, глузливо посміхаючись, маска сказала: „Не бурчи! Я для тебе неминуче зло... Якщо хотів мене позбутися, то треба було думати раніше... А як уже почав — не нарікай... Коли хочеш щось придбати — готуйся платити...“
Я прочинив вікно. Дмухнув колючий, напоєний вологою вітер,— охолодивши потилицю і долоні рук, він зупинився перед „неминучим злом“, тобто маскою, і навіть не торкнувся гарячих щік. Психологічно я страждав від прірви, яка розділяла нас із маскою, а фізіологічно, навпаки, гребував її надмірною близькістю. Мабуть, так почувається людина, якій вставили поганий зубний протез. Однак... видно, і я, не здаючись, намагаюся виправдатися... Оскільки угода про перемир’я сяк-так дотримувалася, то, якби вдалося подолати деякі перешкоди (наприклад, ревнощі), я, напевне, міг би досягти своєї найголовнішої мети: відновити стежинку між тобою і мною. Що й казати, до тебе, моєї дружини, я не мав би виявляти такої безсоромної цікавості. Тим паче, що проймався до тебе дедалі більшою щирістю, а до маски, навпаки,— неприязню.
Та чи так було насправді?.. Наслідки ти знаєш, а тому не буду повторятись... Питання не тільки в наслідках... Власне, які були підстави для того, щоб себе одного так виділяти?
Напевне, можна сказати, що розбещеність — статева сфера абстрактних людських відносин. Якщо обмежитись абстрактними стосунками настільки далекими, що їх навіть уява неспроможна охопити, то інша людина неминуче перетворюється на абстрактного антипода, тобто ворога, а статеве протиставлення — на розбещеність. Інакше кажучи, поки існує абстрактна жінка, чоловікам не уникнути розбещеності. Мабуть, не розбещеність — ворог жінки, як звичайно вважають, а, навпаки, жінка — ворог розбещеності. А коли так, то чи не слід вважати розбещеність цілком нормальним сучасним різновидом статевого потягу, а не якимось збоченням?
В усякому разі, в нашу епоху, на відміну від минулих, нікому не вдається провести чіткої межі, яка б відділяла ближнього від ворога. В електричці нас упритул обступає безліч ворогів, а не ближніх. Ворог проникає і в наш дім у вигляді листів і телеграм, а перетворившись в електромагнітні хвилі, просочується у клітини нашого мозку так, що нема від нього захисту. За таких умов вороже оточення стало повсякденним, звичним, а ближній — чимось непомітним, як голка, загублена в пустелі. Тоді й народилася рятівна думка: „Хай усі люди стануть нашими ближніми!“ — та чи помістяться вони в нашій уяві, коли їх треба рахувати сотнями мільйонів? Чи не доцільніше вибрати розумніший спосіб життя: відмовитися від невиправданих мрій і мужньо змиритися з тим, що навколишні люди — вороги? Чи не безпечніше якнайшвидше виробити імунітет проти самотності?
І тому не можна гарантувати, що отруєна самотністю людина не матиме статевого потягу до власної дружини, не кажучи вже про сторонніх жінок. Випадок зі мною — не виняток. Якщо визнати, що маска призвела до деякого абстрагування людських стосунків, то саме завдяки цьому я віддався тим фантазіям і, намагаючись знайти з них вихід, міг обійти мовчанням свої гріхи і вдавати невинного. Та хоч би як я себе вигороджував, сам факт, що я придумав такий план, свідчив про мої еротичні химери.
Отже, план створення маски був не просто якимось моїм особливим прагненням, а звичайним виявом жадоби сучасної людини до повнокровних людських стосунків... На перший погляд, я начебто зазнав поразки від маски, а насправді — ні...
Стривай! Адже не тільки план створення маски не був чимось особливим. Втрата обличчя, яка спонукала просити допомоги в маски, сама моя доля — не виняток, а скоріше спільна риса в житті сучасних людей... Справді, цікаве відкриття. Мій відчай пояснювався не стільки втратою обличчя, а тим, що моя доля не має нічого спільного з долею інших людей. Я не міг побороти заздрощів навіть до хворого на рак, тому, що він розділяє своє нещастя з іншими людьми. Якби все склалось інакше... якби та яма, в яку я провалився, не виявилась старою криницею, яка випадково була неприкритою, а відомою всім в’язничною камерою, то, природно, мій відчай був би значно меншим. Напевне, ти розумієш, що я хочу сказати. Відчай самотніх підлітків — хлопця, в якого ламається голос, або дівчини, в якої почалися перші менструації,— що зазнали спокуси мастурбації і вважають її тільки власним ненормальним захворюванням... Або відчай приниження від першої незначної крадіжки (скляної кульки, гумки для стирання або грифеля), яка нікого не обминає і проходить, мов кір, але сприймається як ганебний злочин, що його скоїв лише ти один... Та коли, на нещастя, таке хибне уявлення триватиме довше певного часу, з’являться ознаки отруєння, і такі люди можуть стати справжніми сексуальними злочинцями або невиправними злодіями. Щоб уникнути цієї пастки, не досить усвідомлювати свій гріх. Набагато ефективніший спосіб — це вирватись із лабет самотності, дізнавшись, що хтось теж здійснив такий самий злочин, що в тебе є співучасник.