Хтивими очима я по-новому глянув навколо себе, і місто здалося мені дивовижним замком, побудованим із табличок з пересторогою «Секс. Вхід заборонено». Хоча б огорожа того замку була міцна, а то вона поточена черв’яками, дірява від цвяхів, що повипадали, і наче от-от розвалиться. Огорожа ніби остерігається вторгнення, і тим приваблює перехожих, та як тільки зблизька вони помічають, що червоточини й діри від цвяхів — лише камуфляж, то втрачають бажання підступити до неї ще хоч на крок. Секс, заборона сексу — власне, що це таке? Кожен, хто замислюється над суттю камуфляжу, хто замислюється над походженням огорожі, мимоволі перетворюється на еротомана. Звичайно, і він сам не що інше, як одна з тих огорож. Ось тому еротоман мусить обливати сльозами свої муки й каяття. Ламаючи сексуальні заборони, він руйнує власну огорожу. Коли замислиться над існуванням огорожі, то не заспокоїться, поки не дізнається про її походження. Еротоман — здебільшого чесний дослідник, який ладен піти на жертви, аби лише розгадати загадку.
І от я, дослідник-невдаха, заглянув у перший-ліпший бар. Звичайно, особливої надії я не плекав. Він привабив мене тим, що його вивіска була вкрита фальшивими червоточинами і слідами від цвяхів. Там продавали фальшиву маску — алкоголь. У теперішньому стані таке місце мені дуже підходило.
Як я і сподівався, в барі було затишно. Фальшива темрява, що заступала дорогу фальшивому світлу... Під фальшивими усмішками ознаки фальшивого занепаду... Невизначений стан, наче вві сні,— і зла не вчиниш, і добра не зробиш... Змішані у потрібній пропорції фальшиве добро й фальшиве зло... Як тільки я вмостився на табуреті, відчув, що пори по всьому тілі почали розкриватися. Я замовив віскі із содовою і відразу почав гладити пальці дівчини в темно-синьому платті, що сиділа поряд. Ні, гладив не я, гладила маска. Хоча її пальці спітніли, але здавалися сухими, наче посиланими крохмалем. Звичайно, дівчина дозволяла загравати з нею. Не скажу, що вона сердилась, але й не була байдужа. Та хоч би що я робив — нічого від цього не мінялося.
Коли я брехав, брехала й дівчина. Незабаром вона, здавалось, почала думати про щось інше, а я вдав, ніби нічого не помічаю. Може, зробити її своєю на одну ніч, щоб відомстити п’явкам, тобі і, нарешті, справжньому обличчю? Ні, не турбуйся,— тут усе могло статись, але не сталося. Брехав я, брехала й дівчина, а потім з якогось дива раптом збентежила мене, сказавши, що я, мабуть, художник.
— Чому? Чим я схожий на художника?
— А хіба художники не люблять видавати себе за когось іншого?
— Можливо... А навіщо жінки користуються гримом? Щоб показати щось чи, навпаки, приховати?
— І те й інше...— Дівчина шкребла нігтями камінець.— Зрештою, в обох випадках вони роблять так, як підказує серце...
— Підказує серце?..— Я розчарувався, наче мені відкрилася таємниця фокуса.— Не патякай!..
Невдоволено зморщивши свого коротенького носика, дівчина відповіла:
— Як гидко. Все зрозуміло, але навіщо так грубо?..
Правильно!.. Тут кожна справжня річ була чудовою підробкою, а кожна підробка вважалася чудовою справжньою річчю. В таких місцях, як правило, забавляються малюванням дір на огорожах заборони, сподіваючись, що тебе ось-ось охопить хіть... Якщо я сильніше сп’янію, то навіть усвідомлення того, що на мені маска, стане небезпечним... Стегно дівчини під моєю долонею наче від нудьги почало позіхати — мабуть, час звідси забиратися. Зрештою, нічого не сталося, та байдуже. Я доторкнувся рукою до огорожі заборони й переконався в її міцності — вже це, гадаю, чогось варте. Хоч-не-хоч, завтра мені доведеться відчайдушно штурмувати твою огорожу...
Наступні події в моїй пам’яті позбавлені для мене перспективи — так, наче я дивився на них у телеоб’єктив. Та я не зробив дурниці — піддавшись сп’янінню, не зірвав маски і водієві таксі назвав адресу не власного дому, а сховища. Хоч би як тісно обличчя й маска прилягали одне до одного, хоч би як міцно були склеєні, а прірву між ними, очевидно, не так просто знищити. Цілу ніч я бачив сни, що переривалися короткими пробудженнями. Вві сні ти начебто про щось мене просила. Ніби застерігала від інтимної близькості, а може, я видумав це вже пізніше. Потім один раз мені приснилася в’язниця.
Як і слід було сподіватися, наступного ранку — жахливе похмілля. Розпухле обличчя страшенно пекло. Повернувшись додому, я не повністю зняв з нього клейку речовину, а тому воно вкрилося висипкою. Вмившись і випорожнивши шлунок, я відчув деяке полегшення. З усім цим я впорався до десятої години. Та оскільки виходити з дому найкраще після третьої години, то я вирішив трохи полежати.
Як важко очікувати заповітної хвилини, заради якої, так би мовити, поставлено на карту зусилля цілого року! Хоч скільки разів я перевертався з боку на бік, шукаючи холодного місця, та заснути ніяк не міг. І треба ж було мені напитись, як дурень! Власне, з якого дива я так розвеселився?.. Здається, я мушу щось згадати... Надівши маску і, вважаючи себе прозорим, я вештався вулицями... Огорожа... Заборона... Так, я почав ставати розпусником... Я, непримітна, безбарвна людина, якщо не рахувати того, що завідував лабораторією в інституті хімії високомолекулярних сполук, і зовсім нешкідлива... Так, щоб подолати перешкоду, я був змушений перетворитися в розпусника...
Намагаючись відтворити в пам’яті враження минулої ночі, я відчайдушно вишкрібав десь аж з-під черепа залишки сп’яніння. Однак еротичні відчуття, ще вчора такі виразні, ніяк не поверталися. Може, тому, що на мені не було маски? Напевне, тому. Якщо я натягну на себе маску, в мені оживе порушник законів. У будь-якій людині, навіть найбезневиннішій, напевне, ховається злочинець, здатний відреагувати на маску.
Я не збираюся доходити до крайності й запевняти, ніби всі актори мають злочинні нахили... Наприклад, я знав одного начальника канцелярії, який понад усе захоплювався маскарадними процесіями під час спортивних свят, що їх влаштовувала компанія, і виявляв у цьому неабиякий хист, а в житті був рідкісним оптимістом, цілком задоволеним своїм становищем... Та коли б такі люди дізналися, що наша повсякденність нічим не безпечніша за той світ злочинів, то невідомо, чи залишилися б вони осторонь від злочинів?.. Сумніваюсь... Щодня квапливо відмічати час приходу на роботу, замовляти собі печатку і візитні картки, надписувати адресу, заощаджувати гроші, знімати розміри комірця, збирати автографи, страхувати життя й нерухоме майно, посилати співчутливі листівки, наклеювати фотографію на посвідчення особи... Не віриться, що в цьому світі, де ти ризикуєш загубитися, коли забудеш зробити хоч що-небудь з цього, нікому ні разу не захотілося стати прозорим...
Проте на якусь мить я начебто задрімав. Видно, знявся вітер, і стукіт віконниць розбудив мене. Головний біль і нудота трохи втихли, та все-таки я почувався кепсько. Хотів скупатись у ванні, але, на жаль, вода не текла. Напевне, слабий напір, і вода не може піднятися до другого поверху. Не було ради, і я вирішив податися до громадської лазні. Трохи повагавшись — іти в масці чи в бинтах,— зупинив свій вибір на масці. Уявивши собі, яке неприємне враження справлятимуть бинти на людей, я не знаходив місця від сорому, а крім того, хотілося випробувати маску в різних обставинах. (Коли я її надягаю, до мене вмить повертається впевненість). Шукаючи гаманця в кишені піджака, я наткнувся рукою на щось тверде. Це був пневматичний пістолет і золотисте йо-йо. На випадок, якщо зустріну дочку управителя, я загорнув йо-йо в рушник, разом з милом, і вийшов з дому.
На жаль, з дівчинкою я не зустрівся. Чогось неприємного я не передчував, але вирішив обминути найближчу лазню і попрямував до сусідньої, коло наступної автобусної зупинки. Лазню щойно відчинили, тому відвідувачів було мало, а вода чиста. Занурившись у басейн, я терпляче ждав, поки тепло вижене з мене залишки сп’яніння, та раптом у протилежному кутку помітив чоловіка в чорній сорочці. Ні, він був не в сорочці, а татуйований. В променях заломленого у воді світла здавалося, ніби чоловік нап’яв на себе риб’ячу шкіру.