Я відмовляюся капітулювати перед євроцентричним взірцем жіночого ідеалу — молода, біла, висока, струнка тощо, — але схвалюю наш інстинкт оточувати себе красою. Ми прикрашаємо своє тіло і намагаємося прикрасити своє оточення. Ми потребуємо трохи гармонії, ми тчемо барвисті тканини, малюємо мурали на глиняних хижах, займаємося керамікою, різьбою по дереву, шиттям тощо. Ця творчість у жінок називається ремеслом і продається дешево; у чоловіків вона називається мистецтвом і продається дорого — як той банан Мауріціо Каттелана, прикріплений клейкою стрічкою до стіни галереї в Маямі, за ціною 120 тисяч доларів. Намагаючись прикрасити себе, ми дозволяємо спокусити себе фрашками чи ілюзією того, що губна помада може поліпшити нашу долю.
У людей, як і в інших біологічних видів, самці також марнославні: вони чепуряться, галасують і розправляють пір’я, аби привабити найкращих самок і посіяти своє сім’я. Біологічна потреба розмножуватися є невмолимою. Для цієї мети краса виконує фундаментальну роль.
Одна подруга часто надсилає мені на мобільний телефон зображення екзотичних птахів. Фантазія природи для комбінації кольорів і форм оперення є дивовижною. Крихітний пташок у центральноамериканській сельві переливається всіма кольорами веселки, аби привабити непримітну на вигляд самку. Що барвистішим, яскравішим є самець певного виду, то незугарнішою є самка. Яка іронія еволюції! Коли цей пташок припускає, що десь поблизу є потенційна наречена, він вибирає добре освітлене місце і заходиться ретельно його очищати, прибираючи із землі листя, гілки чи будь-що інше, що могло би з ним конкурувати. Розчистивши і підготувавши сцену, він умощується в її центрі, співає і розпускає чарівне сяюче віяло із зелених пір’їн. Сельва ховається перед красою цього самовдоволеного трубадура.
Ми є чуттєвими створіннями, тріпотимо від звуків, кольорів, запахів, текстур, смаків — усього того, що тішить наші відчуття. Нас зворушує не тільки краса нашої планети, яка дарує нам того пташка із зеленим віялом, але також і те, що людство може створити. Багато років тому, коли моїм онукам було п’ять, три і два роки відповідно, з мандрівки Азією я привезла доволі об’ємну дерев’яну скриню. Ми відчинили її у вітальні: всередині на соломі лежала фігура з алебастру метрової висоти. То був стриманий, молодий і ставний Будда, який медитував, заплющивши очі. Троє малюків покидали свої іграшки і надовго замовкли, захоплено дивлячись на статую, немов прекрасно розуміли, що перед ними щось надзвичайне. Минуло багато років, але мої внуки і досі вітають Будду щоразу, коли приходять у мій дім.
Після смерті моїх батьків мені випало сумне завдання розібрати обстановку їхнього дому. Моя мати примудрялася купувати меблі, оздоби та цінні предмети у кожному дипломатичному призначенні. Це було нелегко, бо дядько Рамон мусив утримувати чотирьох власних дітей і трьох дітей моєї матері, тому у них завжди було сутужно з грошима. Доводом Панчіти було те, що вишуканість не береться нізвідки і не є дешевою. Кожне придбання призводило до сварки. Всі пожитки цього дому багато мандрували світом, що збільшувало їхню вартість, тож коштували вони цілу фортуну.
Мені дуже подобалося бачити мою матір на сцені, яку вона сама для себе створила, як той пташок із зеленою грудкою. Від неї я успадкувала бажання опоряджати свій дім, але я усвідомлюю, що ніщо не є постійним, усе змінюється, розкладається, розпадається чи вмирає, тому я ні за що не чіпляюся.
Розбираючи речі моїх батьків, я збагнула, що багато з нажитого ними вже не має цінності, бо в сучасному житті немає часу тріпати персидські килими, полірувати срібло або вручну мити кришталь, також немає місця для картин, роялів чи старовинних меблів. З усього того, про що так дбала моя мати, я залишила собі кілька фотографій, її портрет, написаний у Лімі, коли вона була дуже нещасною молодою жінкою, і старий російський самовар, щоб подавати чай своїм Сестрам вічного безладу — моїм подругам, які утворюють мою погано названу групу молільниць, бо до молитов це не має жодного стосунку.
Двадцятип’ятирічна молода жінка, визнана у колі своєї родини і друзів красуня, достатньо впевнена, аби носити цей титул, сказала мені: «У мене є певна перевага, я висока і перебуваю в кращій формі, ніж жінки в середньому; я приваблива. Проте саме тому я наражаюся на домагання. Коли я була підлітком, один чоловік поглумився наді мною. Сексуальна наруга і приниження тривали понад рік: я його боялася. На щастя, моя родина допомогла мені безоглядно, і так я змогла вийти з тих згубних стосунків. Я була слабкою, недосвідченою і вразливою, винила себе за те, що кокетувала і не зважила ризики».