Я не дала їй збитися на цей утоптаний шлях звинувачувати жертву за дії агресора. З нею це сталося не тому, що вона гарна, а попросту тому, що вона жінка.
Згідно з популярним міфом, ми, жінки, є марнославнішими, ніж чоловіки, бо більше турбуємося про наш зовнішній вигляд, але чоловіче марнославство є значно глибшим і коштовнішим. Гляньте на їхні військові мундири і нагороди, на помпезність і урочистість, з якою вони величаються, крайнощі, до яких вони доходять, аби справити враження на жінок і викликати заздрість в інших чоловіків, на їхні розкішні забавки, як-от автомобілі, на їхні забавки верховенства, як-от зброя. Гадаю, ми можемо зробити висновок, що всі ми: і чоловіки, і жінки, однаковою мірою грішимо марнославством.
Панчіта, моя мати, завжди була вродливою, а це, мусимо визнати, часто є перевагою. Є її фотографії, зроблені у трирічному віці, на яких уже вгадується красуня, якою вона стане, та інші, зроблені, коли їй було за дев’яносто, на яких вона, без сумніву, нею є, але в її родині фізичний аспект не згадували, це вважалося поганим смаком. Нормальним було не вихваляти дітей, аби вони не виросли зарозумілими; якщо вона діставала найкращі оцінки в класі, то тільки виконувала свій обов’язок; якщо вигравала змагання з плавання, то мусила намагатися побити рекорд; якщо дівчинка вдалася гарною, то хвалитися їй нічим, бо це зумовлено її генами. Нічого не було достатньо. Таким було моє дитинство, і це мене направду підготувало до життєвих труднощів. Я не чекаю, що мене вихвалятимуть. Коли мої онуки були маленькими, я спробувала застосувати до них чилійський метод виховання, та їхні батьки завадили мені у цьому: вони боялися, що бездушна бабуся травмує малюків.
Панчіта жила, не цінуючи дар краси аж до зрілості, коли, стільки наслухавшись про неї з чужих уст, врешті в неї повірила. Коли я привезла Роджера, мого останнього бойфренда, в Чилі, аби познайомити його з моїми батьками, він був вражений нею і сказав їй, що вона дуже гарна. Панчіта, кивнувши на свого чоловіка, із зітханням відповіла: «Він ніколи мені цього не говорив». Дядько Рамон сухо відказав: «Може, й так, але я перший її побачив».
В останні місяці свого життя, коли вона потребувала помочі у всьому, навіть найінтимнішому, моя мати пояснювала мені, що відмовляється приймати допомогу і бути вдячною за неї. «Коли стаєш залежним, робишся покірним», — зізналася вона. І після паузи, під час якої вона прокручувала в голові сказане, додала: «Але покірність не виключає марнославства». Вона одягалася з усією елегантністю, яку їй дозволяла її знерухомленість, її усю натирали зволожуючим кремом, коли вона вставала і лягала спати, двічі на тиждень приходила перукарка, щоб помити і укласти їй волосся, вона щодня робила макіяж, але дуже скромний, «бо немає нічого сміховиннішого, ніж розмальована стара», — казала вона. У дев’яносто з гаком років вона дивилася у дзеркало із задоволенням. «Я виглядаю непогано — попри завдані віком збитки. Ті кілька моїх подруг, які ще живі, схожі на ігуан».
Від своєї матері я успадкувала марнославство, але багато років таїла його глибоко в своєму нутрі, аж доки зуміла струсити з себе голос мого дідуся, який кепкував із тих, хто намагається бути не тим, ким є. Це включало в себе губну помаду і лак для нігтів, бо ніхто не народжується з червоними устами і нігтями.
У двадцять три роки я вибілила пасма волосся, зробила собі знамениті «пір’ячка», які увійшли тоді в моду. Мій дідусь запитав мене, чи це кіт поцюняв мені на голову. Засоромлена, я не навідувалась до нього декілька днів, доки він не зателефонував, аби дізнатись, що зі мною. Він більше не згадував про моє волосся, і я зрозуміла, що не треба у всьому на нього зважати. Можливо, після цього інциденту я почала плекати марнославство — не як гріх, яким воно було для мого дідуся, а як невинну приємність, яка може бути, якщо не сприймати її всерйоз. Я не шкодую, що відтоді дозволяла її собі, але визнаю, що мені коштувало енергії, часу і грошей переслідувати ідеал, доки я нарешті зрозуміла, що єдино розумним є брати користь із того, що дала мені природа. Цього є небагато.
Я не маю фізичних даних Панчіти, тому моє марнославство вимагає багато дисципліни. Я зриваюся з ліжка на годину раніше, ніж інші мешканці мого дому, аби прийняти душ і «зробити обличчя», бо після сну я схожа на побитого боксера. Макіяж є моїм найкращим другом, а відповідний одяг допомагає мені приховати обвал деяких загат, які впали і я їх не знаходжу внизу. Я не женуся за модою, бо це ризиковано. На деяких старих фотографіях я виглядаю як на восьмому місяці вагітності, у мініспідниці і з таким начосом на голові, наче на мені дві перуки. Мені не варто гнатися за модою.