Старі не є пріоритетом, вони — клопіт. Уряд не виділяє на них достатньо коштів; система охорони здоров’я є несправедливою і неадекватною; живуть вони здебільшого замкнені подалі від очей публіки. Країна мала би гідно утримувати тих, хто сорок чи п’ятдесят років робив свій внесок у суспільство, однак це не так, хіба що йдеться про якусь винятково цивілізовану країну, одну з тих, де всі ми хотіли би жити. Жахливою долею більшості старих людей є доживати віку залежним, бідним і відринутим.
Можливо, мій план залишатися активною і битися до кінця провалиться й настане час, коли мені доведеться потроху відмовлятися від того, що зараз здається важливим. Сподіваюся, що останніми будуть чуттєвість і письмо.
Якщо я житиму надто довго, то втрачу свою здатність зосереджуватися. Коли я не зможу запам’ятовувати і концентруватися, то не зможу писати, відтак усі довкола мене страждатимуть, бо їхній ідеал — коли мене нема або коли я усамітнююсь в якійсь віддаленій кімнаті. Якщо я стеряю розум, то не усвідомлю цього, однак буде дуже неприємно, коли я втрачу незалежність, зберігши ясний розум, як це сталося з моєю матір’ю.
Я досі насолоджуюся повною мобільністю, та одного дня кермувати машиною мені стане важко. Я завжди була кепським водієм, а тепер стала ще гіршим. Я врізаюся в дерева, які зненацька з’являються там, де їх не було. Уникаю їздити у темну пору доби, бо не можу прочитати вуличних знаків і врешті безнадійно гублюсь. Кермування автомобілем не єдиний виклик для мене. Я відмовляюсь модернізувати комп’ютер, замінити мобільний телефон і мій старий автомобіль або навчитися користуватись п’ятьма пультами управління телевізором; я не можу відкоркувати пляшки, стільці зробилися важчими, вушка голок меншими, а взуття тіснішим.
До згаданих обмежень додається неминуче зниження лібідо, принаймні якщо порівнювати його з тою могутньою силою, яка колись зазвичай мене потрясала. З віком чуттєвість змінюється.
Моя подруга Ґрейс Демманн, одна із шести Сестер вічного безладу, які формують найближче коло моєї духовної практики, уже шість років прикута до крісла на коліщатках через жахливе лобове зіткнення на мосту «Золота Брама». Вона була дуже атлетичною, тренувалася для сходження на Еверест, коли сталася аварія, яка роздробила їй декілька кісток і вона лишилася напівпаралізованою. Кілька років пішло їй на те, аби прийняти свій фізичний стан, в умі вона все ще каталася на водних лижах на Гаваях і бігала марафони.
Ґрейс живе у санаторії для літніх людей, бо потребує догляду, вона там наймолодша. Допомога, яку вона отримує, дуже незначна: лише п’ять хвилин зранку, щоб одягнути її, ще п’ять увечері, щоб вкласти у ліжко, і двічі на тиждень душ. Для неї найчуттєвішою насолодою є той душ. Вона каже, що кожна крапля води на її тілі є благословенням, вона насолоджується милом і піною шампуню на її волоссі. Я часто думаю про Ґрейс, коли йду у душ, аби не приймати як належне цей привілей.
У той час, як моє тіло занепадає, душа моя молодіє. Припускаю, що мої вади і чесноти також стали помітнішими. Я стала більш марнотратною і розсіяною, але менш гнівливою, бо мій характер трохи пом’якшав. Моя пристрасть до справ, якими я завжди займалася, і тих небагатьох людей, яких люблю, зросла. Я вже не боюся своєї вразливості, бо не плутаю її зі слабкістю; я можу жити з відкритими обіймами, дверима і серцем. Це ще одна причина, через яку я радісно сприймаю свій вік і те, що є жінкою: я не мушу доводити мою маскулінність, як казала Ґлорія Штейнем. Інакше кажучи, мені не треба культивувати образ залізної леді, який прищепив мені дідусь і який так прислужився мені у попередньому житті, але він уже мені не потрібен; тепер я можу дозволити собі розкіш просити про допомогу і бути сентиментальною.
Відколи померла моя донька, я добре усвідомлюю близькість Смерті, і зараз, у мої сімдесят із гаком років, Смерть є моєю подругою. Неправда, що це скелет з косою в руках і духом тліну; це зріла жінка, вишукана і люб’язна, від якої віє пахощами гарденій. Раніше вона блукала десь поблизу, згодом чувала в сусідньому домі, а тепер терпляче чекає у моєму саду. Іноді, коли я проходжу повз неї, ми вітаємося і вона мені нагадує, що я мушу користати з кожного дня так, наче він один з останніх.
Коротше кажучи, я переживаю чудовий момент мого довгого життєвого шляху. Це добра новина для жінок загалом: існування стає для нас легшим, щойно ми переживемо менопаузу і поставимо на ноги дітей, якщо тільки зможемо звести до мінімуму сподівання, відкинемо обра́зи і розслабимося в упевненості, що всім начхати на те, що ми робимо і ким ми є. Досить прикидатись, удавати, плакати і картатися через дурниці. Треба сильно любити саму себе і любити інших, не розміряючи, наскільки сильно вони нас люблять у відповідь. Це етап доброти.