Чоловічою реакцією на загрозу є втікати або битися: адреналін і тестостерон. Жіночою реакцією при загрозі є створити коло і помістити малят у його центр: окситоцин та естроген. Окситоцин, гормон, який спонукає нас об’єднуватися, є настільки дивовижним, що деякі психіатри застосовують його у подружній терапії. Пара вдихає його при допомозі назального спрею у сподіванні дійти згоди замість того, щоб повбивати одне одного. Ми з Віллі спробували його, але він на нас не подіяв, можливо, ми вдихали недостатньо. Врешті ми розлучилися, та залишки цього благословенного гормону дозволили нам залишатися добрими друзями до самої його недавньої смерті. Доказом цієї дружби є те, що він залишив мені у спадок свою собачку Перлу, невдалий результат схрещення кількох порід, яка має мордочку кажана і тіло тлустого пацюка, але яскраву особистість.
Насильство проти жінки — явище повсюдне і таке ж давнє, як сама цивілізація. Коли говорять про людські права, то на практиці мова йде про права чоловіків. Якщо чоловіка б’ють і позбавлять свободи, то це тортура. Якщо того самого зазнає жінка, це зветься домашнім насильством, і у більшій частині світу досі вважається особистою справою. Є країни, де вбивство жінки чи дівчини через питання честі навіть не засуджується. За підрахунками Організації Об’єднаних Націй, на Близькому Сході і у Південній Азії щороку вбивають п’ять тисяч жінок та дівчат, аби врятувати честь чоловіка чи родини.
За статистикою, у Сполучених Штатах кожні шість хвилин ґвалтують жінку; це заявлені випадки, насправді ця цифра є щонайменше уп’ятеро вищою. А кожні 90 секунд жінка зазнає побоїв. Домагання і залякування відбуваються вдома, на вулиці, на робочому місці і в соціальних мережах, де анонімність сприяє найгіршим проявам мізогінії. Ми говоримо про Сполучені Штати, а уявіть собі, що коїться в інших країнах, де права жінок перебувають у зародку. Це насильство є невіддільним від патріархальної культури, воно не є аномалією. Настала пора назвати його власним іменем і засудити.
Бути жінкою означає жити зі страхом. Кожна жінка у своєму ДНК має записану боязнь чоловіка. Вона двічі подумає, перш ніж пройти повз гурт нічим не зайнятих чоловіків. У гадано безпечних місцях, якими мали би бути, наприклад, університетський кампус чи військовий заклад, існують програми, які навчають жінок уникати ризикованих ситуацій, з огляду на те, що коли на жінку нападають, винною є вона. Перебувала не там, де треба, і не тоді, коли треба. Ніхто не очікує, що чоловіки змінять свою поведінку, радше дозволяється і навіть вітається сексуальна агресія як право чоловіка і ознака маскулінності. На щастя, це швидко змінюється, принаймні в країнах першого світу, завдяки #MeToo та іншим феміністським ініціативам.
Крайнім проявом викладеного вище є жінки, які живуть, поховані у бурках, що вкривають їх із голови до п’ят, аби не викликати бажання в чоловіків, які, либонь, відчувають тваринні імпульси, побачивши кілька сантиметрів жіночої шкіри чи білу шкарпетку. Тобто жінку карають за слабкість чи порок чоловіка. Боязнь чоловіків така, що багато жінок обстоюють носіння бурки, бо в них вони почуваються невидимими і тому почуваються безпечніше.
Письменник Едуардо Ґалеано казав, що «врешті-решт страх жінки перед насильством чоловіка є віддзеркаленням страху чоловіка перед безстрашною жінкою». Звучить гарно, проте це судження здається мені химерним. Як не боятися, якщо світ змовляється, аби нас лякати? Безстрашних жінок дуже мало, хіба що ми згрупуємося — тоді ми почуваємося нездоланними.
Якою є основа цієї вибухової суміші бажання і ненависті до жінок? Чому ці агресія і домагання не вважаються проблемою цивільного права чи порушенням людських прав? Чому їх замовчують? Чому не ведеться війна проти насильства щодо жінок — так, як оголошують війну наркотикам, тероризму чи злочинності? Відповідь очевидна: насильство і страх є інструментами контролю.
Між 2005 і 2009 роками у Болівії, в ультраконсервативній і віддаленій колонії менонітів Манітоба, сто п’ятдесят жінок і дівчат, включно з трирічною дівчинкою, регулярно ґвалтували, приспавши спреєм для анестезії биків перед кастрацією. Прокидалися вони побиті і поплямлені кров’ю, й отримували пояснення, що їх покарав диявол, що вони одержимі демонами. Жінки були неписьменними, говорили архаїчною німецькою мовою, що перешкоджало їм контактувати із зовнішнім світом, вони не знали, в якій частині світу живуть, не могли читати мапу, щоб втекти, не мали до кого звернутися. Цей випадок не є унікальним, те саме коїлося і коїться далі в інших ізольованих фундаменталістських общинах — релігійних чи іншого типу, — як-от Боко Гарам, нігерійській терористичній організації, де до жінок ставляться як до худоби. Іноді причиною є не ідеологія, а попросту ізольованість і неосвіченість, як у Тисфьорді на півночі Норвегії, за північним полярним колом.