Пані Дорота повісила чисті рушники, поклала чотири рулони туалетного паперу і кілька мил, тоді поглянула на себе в дзеркало і вийшла в коридор. Спустилася до кімнатки під сходами і всілася на крісло.
Цікаво, чи та жінка, яка жила тут два роки тому, дописала свою книжку, згадала пані Дорота. Я б хотіла її прочитати. Вона так намагалася переказати мені сюжет і найголовніші моменти, але майже не знала моєї мови, а я зовсім не знала її — ми розумілися в основному за допомогою жестів. Дивно, що книжку можна переказати за допомогою жестів.
Здається, там ішлося про різних відомих письменників, які вже давно повмирали, але нібито якимось чином воскресли і приїхали сюди. Бальзак, Толстой, Гемінґвей, Вірджинія Вульф, Ремарк, Маркес. Приїхали, щоб писати книжки. їм платять гроші, прибирають у кімнатах, вони самі варять собі їсти, зустрічаються на кухні, ходять на прогулянки, але переважно сидять у своїх кімнатах, самотні, серйозні, відокремлені, сумні.
Напевно, я все не так зрозуміла. Може, сама понавигадувала — ну бо як можна переказати це жестами? Але менше з тим. Час уже йти додому.
Пані Дорота заходить па кухню, бере свою торбинку й востаннє окидає поглядом свою територію.
Це, звичайно, дотепно і цікаво — писати про відомих авторів, смішно уявити собі їх — таких різних і таких знаменитих, як мусять варити собі обіди, прати шкарпетки, допомагати один одному відкривати ножем поламану пральку і як вечорами, розповідаючи щось одне одному, розливають вино на обрус.
Але можна було б написати не гіршу книжку і про цих теперішніх бідолах. Я спокійно могла б написати.
Проходячи повз пачки з брошурами і програмками, пані Дорота бере кілька аркушів, підносить до обличчя і голосно вдихає їхній запах.
Тоді відчиняє двері й виходить назовні. Двері, клацнувши, замикаються.
Ізабела
Вже тоді, під час нашої першої зустрічі, навколо неї кружляли ангели смерті.
Усвідомлення цього прийшло до мене, звісно, набагато пізніше, місяць чи два після того, як я випадково довідалася. Вірніше, спочатку з'явився смуток, така чиста красива печаль, яка кожен найпростіший спогад наповнює знаками і натяками, кожен пригаданий рух набуває раптом абсолютно нового значення, кольори стають настільки насиченими, що їх можна вишкрябувати ложкою і їсти, як густу тягучу начинку, а промовлене видається готовим сценарієм, наче співрозмовникам наперед було відомо, яка фраза прозвучить через три з половиною хвилини, кожне слово має власне місце, і боронь Боже зруйнувати цей порядок.
Тоді в нашій просторій кухні, викладеній майже до стелі білими кахлями, з двома стола ми. вкритими стерильними обрусами (скільки ми не намагалися засвинити їх, скільки не проливали на їхні незаймані обшири повні келихи вина, пива, чаїв і соків, скільки не перекидали наповнені попелом і недопалками попільнички, скільки не хляпали соусами і джемами, не крапали кольоровим воском святкових свічок — наступного ранку самовдоволені столи разили наші очі свіжою, ще білішою білизною), з високими заґратованими вікнами, з приреченими сумними рослинами в горщиках, з безліччю шафок і шухляд, де можна було знайти будь-яку річ, яка коли-небудь має шанс знадобитися в куховарстві — за винятком коркотяга, який одного дня загадково безслідно зник, і ні пошуки, ні розпитування, ні спогади, ні логічні міркування не дали жодних результатів — у цій холодній кухні з крихітним розп'яттям високо па стіні все видавалося абсолютно буденним і незначущим.
Ізабела сиділа навпроти мене за тим столом, на який ніколи не світило сонце, тож німці перестали їсти за ним. Час від часу Ізабела погладжувала себе лівою рукою по короткій зачісці. Вона мала видовжені долоні з довгими пальцями, а на зап'ястях — дивовижні сплетіння найрізноманітніших браслетів. Один з них Ізабела не знімала ніколи: він нагадував вервечку кілька разів намотану навколо руки, і служив їй чимось па кшталт іграшки, предмета, яким можна заспокоювати нерви, перебираючи між пальцями, за допомогою якого можна відвернути або привернути увагу інших. Не знаю, чи використовувала Ізабела його для молитви або як прикрасу.
Ця кухня нагадує мені монастир, сказала тоді вона. Колись я вчилася у школі для дівчаток при монастирі, і там теж було так зимно, біло і тихо.
Я прислухалася до відлунювання її голосу, так само, як прислухалися безшелесні офіціанти в білому вбранні. Вони мовчки накладали па тарелі накраяний сир, оливки, шматочки овочів, вправно розтинали наполовину помаранчі, вибирали зсередини трохи м'якоті й наповнювали заглибини дивовижними салатками. У круглому залі з опуклим склепінням, замовленому на сьогодні якимись багатими батьками для своїх дітей, святкували перше причастя. Але звідти також не долинало жодного звуку, офіціанти в білому вбранні, смагляві, як латиноси, розливали вино в келихи, мили виноград і мовчки посміхалися.
Одного разу продовжувала Ізабела, перебираючи пальцями свою вервечку, я намовила решту дівчат сісти на підвіконня, звісити ноги назовні, розпустити коси і скидати на людей квіти. Я мала тоді довге кучеряве волосся і була вбрана в рожеву сукню. Ми гойдали ногами-і співали, а люди задирали голови і не знали, що про все це думати.
Ізабела закурила сигарету і дивно засміялася. Вона виглядала дещо як вельможна дама часів пізнього Середньовіччя, може, навіть якась інфанта, а може, свята великомучениця Великі випуклі очі, високе чоло, гострий ніс із помітною горбинкою.
А потім мене було суворо покарано, засміялася ще дивніше, якось по-заячому, але разом з тим по-пташиному, її сміх був чимось ніби непристойним, чимось таким, що вона забороняла собі робити, або робити не наважувалася, але прагнула заохотити інших до зламання всіх заборон, щоб кинутися сторчголов униз із заплющеними очима. Хоча Ізабелині очі, коли вона сміялася, зовсім не заплющувалися, а якраз навпаки: розширювалися, вибалушувалися і шукали відповіді — чи дозволу, чи осуду, чи підтвердження — в очах співрозмовника.
Я мусила посповідатися, покаятися і прочитати десять разів «Отче наш» і десять «Богородице Діво», а потім мене позбавили вільної години в обід, і я цілих два тижні з ранку до вечора сиділа в класі і не мала права пі до кого заговорити, а тільки читала і писала, і виконувала різні завдання.
Цікаво, подумала я, коли саме вона стала буддисткою? І до чи після цього почала чути голоси і бачити духів?
Ізабела не боялася духів, які приходили до неї вночі. Не боялася навіть злих — просто знала: оці — добрі, ці — злі, з цими говорити так, а з цими — інакше, ці люблять розмовляти про смерть і життя, а ці — про життя після смерті.
Тепер я думаю про інше: чому того дня вона не зауважила ангелів смерті, які кружляли навколо неї по білій, викладеній кахлями кухні? Може, ті ангели не мали стосунку до буддизму? Може, воі іа могла бачити тільки певний вид потойбічних створінь? Чи, може, все вона прекрасно побачила і зрозуміла, але просто не показала цього?
Ми допили свої чаї і слухняно помили горнятка, а потім, намагаючись не наштовхуватися на спритних офіціантів у білому вбранні, заквапилися до дверей. Але двері були зачинені, офіціанти лише заусміхалися, розвели руками і знизали плечима. Вийти можна було тільки через зал з опуклим склепінням, але на порозі стояв суворий чоловік з насупленими бровами, і нам не залишилося нічого іншого, як повернутися до нашого столу, зробити чай і чекати, аж поки закінчиться святкування.
Так, тільки щойно я зрозуміла: Ізабела була знервована тієї миті. Вона дивилася мені просто в очі й сміялася уривчасто. Так, ніби заводився і знову затихав двигун старого автомобіля. Я тільки сьорбнула свого чаю, уважно вивчаючи його колір крізь товсте скло горнятка. Ізабела виглядала безпорадною і все більше нагадувала пташенятко з маленьким жовтим гребінцем і допитливим дзьобиком.