Я цілком розумію причини, з яких молодше покоління українських письменників переписує «Любіть Україну» на «Любіть Оклахому», за славнозвісним чи, як на чий смак, сумнозвісним віршем О. Ірванця. Це складні причини — як естетичного характеру (ті ж, що змусили Вольтера висміяти Жанну д’Арк в «Орлеанській діві»), так і чинники політичного моменту — як реакція на бездарну псевдопатріотичну риторику. І все ж, коли після оспівування та звеличення всуціль позитивних сторін національного буття наші митці переходять до копирсання в національній білизні, до обрамлення вигадливою вишивкою дат та імен на кривавих плямах української ганьби чи поразки (як буквально це робить по шлюбних ночах винничуківський султан), — то якщо це не мазохізм, тоді просто погана мода».
Журнал «Критика», №1, 1998.
Не забув мене згадати і Павло Загребельний, маючи на увазі мою статтю «Малоросійський мазохізм» (передруковану в двох десятках видань). Він писав, що я «добровільно взяв на себе роль герострата української історії, зі сторінок незначної газетки (здається, вона вже віддала душу Богові) глузував: якусь рогатинську попівну Роксоляну, яка стала султанською підложницею, гаремним м’ясом, зробили національною героїнею!»
Авжеж, я писав про те, що жіночим символом для Франції є жінка-лицар Жанна Д’Арк, а для України — Роксоляна. Але у фразі Загребельного було дві неправди. «Газетка» душу Богові не віддала, а Роксоляну я не називав ані «султанською підложницею», ані «гаремним м’ясом».
Відомий правозахисник Леонід Плющ покепкував з П. Загребельного, зазначивши, що його «есе присвячено ідейним борінням автора в жахливі Брежнєвсько-Сусловські часи й захистові світлої пам’яті Роксолани... Якщо мова не про «Post-Поступ», то газетку не читав. Зате прочитав у цій, одній з кращих свого часу газет, Винничукове «Житіє гаремноє» (1996), яке пародіює не Роксолану, а «Роксоляну». Винничук дотепно розгортає сексуальні натяки роману Загребельного і вказує на те, про що всерйоз писали феміністичні критики: Роксолана Загребельного нічим особистісним не визначається. Типова одаліска, талановита й успішна гаремна курва й інтриганка».
Проблема в тому, що нісенітниць довкола Роксоляни доморощені популяризатори наплели безліч. Сам Загребельний у післямові до свого роману заперечив міф, що Роксоляна стримувала татарські набіги.
Прихильникам Роксоляни варто було б зазирнути до історії М. Грушевського, Д. Яворницького чи до «Львівського літопису» (ЛЛ) та «Острозького літописця» (ОЛ). Вони були б здивовані: напади татар і самих турків не припинялися усі роки, коли Роксоляна могла б на це впливати. А тепер за порядком по роках з посиланням на джерела. Всюди, де вказано том і сторінку, — історія М. Грушевського.
1521 р. — «П’ятитисячна ватага татарська напала на Київське Полісе» (т. VII, 30).
1523 р. — «Напад на Поділлє турків і білогородських татар. Їх ватага... попустошила Поділлє, пройшла в Галичину...» (т. VII, 30).
1524 р. — «Турки повторили свій похід, але з більшими силами» (т VII, 30). «Спалено Зіньків» (ОЛ). Того ж року «величезна орда татарська... впала на Волинь, відти в Галичину» (т. VII, 31).
1525 — «Турци Рогатин доставали» (ЛЛ).
1526 — «Новий великий татарський напад в 1526, а як пояснюють сучасники, був він продиктований султаном» (т. VII, 31). А взимку татари «повторили свій похід» (т. VII, 32).
1527 — «Взимку тривав татарський похід, аж поки «князь Константин у Ольшаниці татар побил» (ОЛ).
1528 — Цей рік «записався дрібним нападом татар на Поділлє» (т. VII, 32).
У цей час почалися в Криму «усобиці між потомками. Менглі-Герея... Отсі кримські усобиці були, мабуть, причиною деякого ослаблення татарського натиску в сих роках». Ось де причина, а не Роксоляна.
1530 — «Татари напали на литовську Україну» (т. VII, 33).
1532 — «Похід хана Сеадат-Герея: він приходив... на Черкаси, з яничарським військом» (т. VII, 93).
1534 — «Татари предмістя у Заславлю спалили... того же року татари були о святім Ілії» (ОЛ).
У 1530—1541 рр. — «Веде постійні переможні бої з татарами воєвода Претвич» (т. VII, 61 — 65, 95 — 99).
1541—1545 — «З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541 — 1545 рр. ішли неустанно» (т. VII, 110). Всього таких нападів нараховано сім.
1547 — Татари «напали на польські володіння біля Вінниці» (Яворницький, т. 2, 10).