Варто сказати, що цей момент свого спілкування з Лючиком я якось не продумував. В Університеті всі білі були дорослими, а вдома вони були СВОЇ. Це зовсім не те, що натовп незнайомої дітвори невідомого ступеню розсудливості. Як мені з ними поводитися? Чує моє серце, не обійдеться без істерик! Зробивши пару глибоких вдихів і напустивши в голос стільки меду, скільки лише здатна була витримати луджена студентська горлянка, я підійшов до брами:
— Добрий день. Як мені знайти Лучіано Таміроні?
Добре хоч прізвище згадав, і то тільки того, що Джо мені листи писав.
Сторож подивився на мене з сумішшю розгубленості і підозри, ніби коли страшну здогадку ще не усвідомлено, але вона вже лякає. Мило. А я ж ще нічого не зробив.
— Томас!!! — почувся звитяжний крик, і тої ж секунди у мене на спині повиснув Лючик (а важить він уже так нічо собі).
— Здоров, братику, — відгукнувся я, коли зумів, нарешті, відновити рівновагу. — Ось, приїхав. Не спізнився?
— Якраз вчасно! Підемо, я тебе з усіма познайомлю. — І вже ошалілому сторожеві. — Це мій брат! Він приїхав до мене на свята.
І Лючик потягнув мене лякати народ.
— Це міс Астра, вчитель ботаніки. Мій брат, приїхав на свята!
— Містер Танат, з математики. Брат, на свята!!
— Однокласники. Брат!!!
І всюди, де ми проходили, за нашими спинами повисав шлейф приголомшеної тиші.
— Слухай, ти це, що їм про мене розповідав-то?
— Що ти найкращий чорний маг в Краухарді!
Гм. Будемо сподіватися, що за святковим столом ніхто не вдавиться. Але скверик і гості швидко залишилися позаду, а Лючик тягнув мене далі:
— Зараз ми скажемо директрисі, що ти приїхав, а я потім покажу тобі свою кімнату!
Ну що ж, у гостей буде час прийти до тями, і вирішити, куди бігти. А, яке мені діло до їх інфаркту!
Але без ексцесів все-одно не обійшлося. Ми вже чверть години знаходилися в пошуках невловимої директриси (я мав підозру, що вона теж бігає за нами, але відстає на один поворот), коли з глибини парку з’явився немолодий сивоголовий білий, з великою імовірністю — маг, в дещо старомодному сюртуку і з хустинкою в кишеньці. Він брів, глибоко замислений, не дивлячись у боки, і явно не на свято.
Поведінка Лючика одразу змінилася: він перестав стрибати, поважно взяв мене під руку і тихо пробурмотів:
— Завуч, містер Фокс.
Що ж, деяка боязливість перед очима керівництва була мені зрозуміла — навіть я, безстрашний чорний маг, цим грішив. Взяти, наприклад, Сатала… Тьху, тьху, тьху!
Ми, як виховані люди, підійшли до сивого джентльмена і ввічливо привіталися.
— Містере Фокс, сер, — Лючик був суцільно вихованість, — це мій брат, Томас. Я вам про нього розповідав. Він приїхав святкувати з нами Новий Рік.
Містер Фокс благоволив нас помітити. Реакція була дивною: при погляді на мене, його очі округлилися, а лице спотворила гримаса майже містичного жаху, ніби йому назустріч вийшов ґоул, який ще й говорить. Хай це тривало всього лиш секунду і було частково приховано кучерявою білою бородою, але слова з пісні не викинеш. Дідусь виглядав так, що в труні щасливішими лежать.
Мені аж соромно стало.
— Приємно познайомитися! — я простягнув йому руку, але завуч подивився на неї, як на живу кобру.
Ну, ось і воно, перший непритомний білий. А я думав, головною проблемою будуть діти.
Хоча, ні — варто було мені заговорити, як містер Фокс отямився і, з деяким зусиллям, опанував своїми емоціями. Словом, протягнуту мною руку він все-таки потиснув.
— Томас… е-е? — запитально посміхнувся він.
— Тангор! Томас Тангор, — я намагався не трусити його надто сильно.
— А-а?..
— У нас одна мати.
— Зрозуміло…
Пополотніння потрохи сходило з обличчя містера Фокса.
— Багато про вас чув.
— Мені приємно!
Ви бували раніше в Михандрові?
— На жаль, ні.
— І як вам наше місто?
— Миленько.
Він втупився в мене так, ніби запідозрив в брудному жарті. А що я мав казати? «Нічо так село, правда, борделів замало»? Мудро вирішивши ігнорувати незрозумілі моменти, містер Фокс остаточно прийшов до тями і навіть трошки розпрямив плечі.
— Сподіваюся, ви не залишитесь на банкет? — світським тоном поцікавився він.
— Що, харчів не вистачає? — практично уточнив я.
А! Напевне, він бачив п’яних чорних магів!
— Не турбуйтеся, я не схильний зловживати спиртними!
Принаймні, в такій компанії.
— А його на столі і не буде, — з деяким злорадство повідомив він