— Тим більше, — завжди хотілося знати, чим розважаються білі. — Я можу розповісти анекдот.
— Не треба, — дуже серйозно попросив містер Фокс.
— Не буду, — легко поступився я.
Тут Лючик вибрав за доцільне втрутитися:
— Томас БУДЕ на святі, — з деякими притиском заявив він. — Я говорив про нього з місіс Гемуль, і вона погодилася.
— Вона просто не думала, що він все-таки приїде, — поблажливо посміхнувся Фокс.
Нехарактерно паскудний для білого тип. Що він собі дозволяє про дитині?
— Ви володієте телепатією? — з трепетом в голосі перепитав я, ловлячи його погляд (білих це дуже нервує), — чи у вас настільки близькі стосунки?
— Хто тут розпускає про мене брудні чутки? — життєрадісно проспівав мелодійний жіночий голос. Місцева директриса була молода, симпатична, і при цьому була білим магом, про що однозначно свідчила брошка у вигляді ромашки з гірського кришталю (здається, символ якоїсь із цілительських шкіл). Судячи з напруженості в погляді, її уже сповістили що стається, і вона прибігла усіх рятувати.
— Ось бачите, пані директор, зведений брат Лучіано приїхав на свято, — багатозначно вимовив Фокс.
Чого це він про мене як без мене? Я рішуче перехопив ініціативу, відсунув його плечем і розцвів найчарівнішою із своїх посмішок:
— Томас Тангор, до ваших послуг! На жаль, нас не представили. Лючик так багато розповідав про свою школу, що я просто не міг встояти перед спокусою. Сподіваюся, я не потурбував вас занадто сильно?
— Ні, що ви! — слабко запротестувала вона, я перехопив її руку і поцілував.
Містера Фокса мало не пересмикнуло. Старий розпусник!
— Піду, дам розпорядження про ще один стільчик, — рожева від збентеження місіс Гемуль вислизнула геть.
— Ти лише на сьогодні? — обережно уточнив Лючик.
— Чого б це? — здивувався я. — На всі два тижні. Клімат у вас тут надзвичайний! Я лише з поїзду, подарунки завтра принесу. Якщо щось не сподобається, віддаш друзям.
Фокс обурено засопів. А що я сказав не так?
Ми ще походили територією, але вже всюди у супроводі пильного завуча. Прогулялися садом, оранжереєю, подивилися на ставок і струмок (навіщо їм ця пародія на болото, коли до справжнього озера подати рукою?), Відвідали інтернатських поні і посиділи в кімнаті Лючика. Щоб я так жив… Скажу прямо, заплачених за навчання грошей це місце було варте.
Рівно чверть на восьму почався обіцяний завучем безалкогольної банкет.
Природньо, дітей зі мною поряд не саджали (крім Лючика), але так було навіть краще: у дорослих руки довші, коли треба щось передати. Я методично куштував усі незнайомі страви, підкладаючи братикові на тарілку найсмачніші (на мою думку) шматки. Серед страв, якими нас пригощали, помітно не вистачало м’яса, але якщо уявити, що може тут початися, коли зал занесуть ціле запечене порося, то краще обійтися без цього.
Лючик на їжу уваги не звертав, він спішив викласти мені події останніх чотирьох місяців, в усіх, навіть найменших, подробицях. Я звично кивав і дивувався, як він ухитрився запам’ятати не тільки що і де він побачив, але і про що подумав у цей момент. Як би і мені хотілося ось так от вивалити на когось свої переживання, майстерно облаяти вчителя, поскаржитися на зухвалу нечисть (щось Шереха сьогодні не чути) і поплакатися комусь про змарновану молодість. Одначе це — наведених психоз, чорні так не поводяться, а для бойового мага надмірна балакучість взагалі йде як патологія. Зайнятий цими думками я з’їв удвічі більше ніж звичайно, і зовсім осоловів.
Про якесь цікаве спілкування можна було забути одразу. Пара напроти мене обговорювала зі своїм чадом фасон її літньої сукні: «Білі мереживця? — Мереживця, мереживця!» — і так десять хвилин підряд. Після такого Едан Сатал видавався не таким уже і страховищем. А я ще дивувався, звідки беруться ці дивні книжки, де кролики говорять, та і всі персонажі висловлюються так, ніби в них не мозок, а гідравлічні гальма! Добре, хоч алкоголю на столі не було — з першої ж чарки мене би понесло нестримно, милі дітки би вивчили дуже багато нового про людську фізіологію і студентський побут.
А може, мені втекти? В смислі, закінчити відрядження завчасно? Два тижні в такій обстановці я не переживу. Але як згадаю, що в Редстоні зараз холодно, гидко, йде сніг, а Чвертка зробився голубим… Краще вже компанія білих…
Через дві невимовно довгі години в банкеті зробилася перерва, гостям запропонували розім’ятися і потанцювати. Танцюрист з мене, як із кнура балерина, до того ж, я занадто багато з’їв. Тому, поки з вихованців і батьків набирали самодіяльний оркестр, мені вдалося перетягнути стільця в протилежний від танців закуток зала і з комфортом там влаштуватися.