Навколо мене швидко зібралися глядачі. Увага мене не турбувала: білі, вони ж, як горобчики, найгірше, що можуть — на голову крапнути.
— А це правда? — набрався хоробрості найбільш відчайдушний малюк.
— Що саме? — незлобиво уточнив я.
— Що ви — чорний маг, — випалив він з таким виглядом, ніби вимагав від мене зізнатися в людожерстві.
Мною оволодів приступ рідкісної чемності і благодушшя:
— Правильно казати — «бойовий маг», — лагідно покартав я його. — Так, я — бойовий маг.
Запанувала напружена тиша — мене прискіпливо оглядали в пошуках якихось незвичайних частин тіла. Цікаво, ця дітвора хоча б одного чорного в житті бачила?
— Вони вважають, — в’їдливо зауважив Лючик, — що чорний маг неодмінно повинен бути в ковпаку і з ціпком.
Я закотив очі. Ну скільки можна!
— Ціпок годиться лише як кийок, бити поганюків по голові. А ковпаки вийшли з моди двісті років тому.
— А ви чудовисько бачили? — осміліла маленька дівчинка, яка нагадувала ангелочка (великі блакитні очі, рожеві щічки і два величезних білих банти на тоненьких кісках).
— Ти маєш на увазі потойбічні феномени? Звичайно, бачив. Багато!
— Не може бути! — відчайдушно заперечив щуплий пацан в окулярах і з плюшевим ведмедиком у руках.
— Може! — Я подумки показав капітанові Беру язика і продемонстрував дітям своє тимчасове посвідчення. — НЗАМПІС. Покращувати світ — наша робота! Ні про що не турбуйтеся, дітоньки, дядько Томас нічому не дозволить вас образити.
Малюки схопили посвідчення і почали вертіти його, з захопленням розглядаючи весь у різнобарвних переливах логотип «нагляду» і тонкий орнамент навколо зачарованої печаті. У свою чергу, я, ретельно приховуючи злорадство, спостерігав, як в протилежному кінці кімнати містер Фокс намагається в чомусь переконати місіс Гемуль, при цьому сердито косячись на мене. Мені ніколи не вдавалося читати по губах, але тут ніякої майстерності не було потрібно — молода директриса вважала, що спілкування з благодушно налаштованим чорним піде дітям на користь.
— Як маленькі, — пробурчав мені на вухо Лючик, і я від душі з ним погодився.
Всі місцеві діти виглядали набагато молодшими за свій вік. Навіть сестричка Еммі, хай вона ще навіть не позбавилися дефектів дикції, порівняно з ними видавалася взірцем розсудливості і здорового ґлузду. Ось що стається, коли білим не вистачає широти спілкування! Я твердо вирішив, по мірі моїх сил, посприяти виправленню ситуації, усі два тижні, які тут проведу.
— Ви наражаєте життя дітей на ризик!
— Не кажіть дурниць, — білого не просто розізлити, але запаси терпіння місіс Гемуль серйозно виснажилися, — Лучіано знайомий зі своїм братом все життя, і у нього немає проблем зі здоров’ям.
— Наші діти не готові до таких зустрічей!
— І це погано, містере Фокс. Ми повинні використати цю чудесну можливість! Молодий чоловік виключно добре володіє собою, прекрасно вихований і дуже непогано освічений. Від знайомства з ним діти отримають лише позитивні враження.
— Ваш попередник поводився інакше, місіс Гемуль!
— Мого попередника тут немає вже більше року, містере Фокс, і вам відомо, чому саме. Ми домовилися, що методику викладання потрібно міняти. Ви ж підтримували рішення Ради Опікунів, чи з тих пір ваша позиція змінилася?
— Запам’ятайте мої слова, все це дуже погано закінчиться!
— А ось це уже залежить від нас. Я не розумію вашої позиції! Якщо ви не здатні втримати в полі зору своїх учнів, скажіть про це прямо. Міс Риман мала достатньо сміливості визнати свої недоліки. Ми можемо поставити перед Радою питання про збільшення штату…
Коли двері за завучем чим зачинилися, місіс Гемуль скрушно похитала головою. Для білого це дуже непросто — вдаватися до влади насильно, але кандидатура директора зі звичайних людей опікунами навіть не обговорювалася. Бачить бог, вона робить це лише заради дітей. Як це не важко визнати, але діти не повинні жити, ніби в оранжереї, і емпати в цьому плані були цілковито на її боці.
Глава 28
Зранку першого числа я прокинувся з першими ж промінчиками сонця, що на свята для мене, в принципі, нехарактерно. А що робити? Діток-то вчора відправили в ліжечка рівно об одинадцятій нуль-нуль (жорстоко, як на мене), а знайти в Михандрові місце, де міг би ввечері розважитися самотній чорний маг, я не встиг. Трохи сонна господиня подала каву на відкритій веранді, Макс лежав біля моїх ніг і успішно грав роль знудженого пса, навколо було дивовижно тихо, ніби ми і не в місті взагалі. У скрипучому кріслі-гойдалці, з коцом на плечах і філіжанкою кави у руці я міг би сидіти вічно. Природньо, що довго таке щастя продовжуватися не могло.