— Просто жах якийсь! — здавалося, навіть думка про ці події давалася Кларенсові дуже важко. — Попередній директор подав у відставку, працювала комісія, але справа не в цьому. Я брав участь у розслідуванні і звернув увагу на те, що місцезнаходження чотирьох вихованців встановити так і не вдалося. Звичайно, ці особи були досить відлюдькуватими, не мали близької рідні і друзів, але білі не схильні йти в нікуди! І тоді я співставив ці факти з власним досвідом. Бачите, Михандрів — місто не таке вже і маленьке, всі жителі знають одне одного, але не настільки близько, щоби громада знала кожний твій крок. Так ось, за моїми спостереженнями, принаймні п’ятеро білих, які самотньо проживали в місті, виїхали кудись без видимих причин. До родичів, яких не існує, в місто, назви якого ніхто не знає, просто у справах — і з кінцями. Двоє залишили в квартирах особисті речі, і домовласникам довелося їх кудись пристроювати, на випадок повернення хазяїв. Звичайно, все це — мої домисли, але це дуже дивно! Я звернувся в центральний офіс з проханням провести розслідування, можливо, на предмет наявності потойбічних феноменів. Власне кажучи, на три моїх звернення відповіли лише раз, мені було наказано чекати.
Природньо! Нема тіла — нема діла. Це нормальна практика, але лейтенант Кларенс виглядав щиро засмученим.
— У них, певно, просто людей не вистачає, — втішив я його (не можна казати людині, що вона переймається дурницями), — особливо таких, хто ще здатний робити хоч щось корисне. Останні чотири роки активність потойбічного зростає, а штати старі, урізані. В Редстоні справа зрушила з місця лише коли ґулі з’їли попереднього начальника «очистки». Без жартів.
— Але ви ж-то приїхали! — стрепенувся Кларенс.
Правильніше було би сказати — приплив.
— У мене брат вчиться у вашому інтернаті, зведений.
Мій Лючик в цьому гадючому лігві! Його необхідно звідти забрати. Але куди? Де гарантія, що інша школа буде кращою? І де гарантія, що всі, хто пропав, не живуть щасливо десь на Західному Узбережжі.. ги-ги, разом з самогубцями. Тільки без паніки: у мене є два тижні на те, щоби прояснити всю цю фігню і зробити висновки. М-да, часу як кіт наплакав.
— Ну що ж, ваші підозри цілком зрозумілі, лейтенанте, — хоча на нежить це ні разу не схоже, схоже вже на маніяка-убивцю, — будемо працювати. У вас є якась інформація про зниклих?
— Звичайно! — він знову розпосміхався, — я зібрав докладні досьє.
Він дістав звідкись з-спід столу картонну коробку і почав виймати з неї роздуті папки.
— Я можу взяти це з собою?
— Так.
— Ще одне прохання: нехай моя участь у справі залишається таємницею. Навіщо даремно лякати обивателів? Присутність чорного мага і так є серйозним викликом для їхніх нервів.
Це на додаток до того, що мене можуть перестати пускати до Лючика.
— Звичайно, я розумію, — кивнув лейтенант з виглядом досвідченого змовника.
— А якщо запитають, що я тут у відділку робив, ви скажіть, що пильно наглядаєте за небезпечним типом.
Він закривав вдвічі енергійніше. На тому ми і розпрощалися. Уже в дверях я задав питання яке ми не весь цей час мучило:
— Скажіть, а хто у вас тут працює в групі усунення небезпечних феноменів?
Його погляд став трохи винуватим. Ой!
Зрозуміло. Дякую. До побачення.
А ну, геть з цього дурдому! Я взяв одну папку — більше однаково не прочитаю, просто цікаво було, що в принципі поліція може знати про людину, яка нічого поганого не зробила. Шофер, який відрекомендувався Альфредом, повіз мене назад до мадам Паркер. Він не втримався від того, щоби вступитися за шефа:
— Ви не подумайте, сер, Містер Кларенс ставиться до своїх обов’язків дуже відповідально. Він багато робить для міста.
— Угу. Наприклад, на ниві захисту тварин.
Вголос заперечувати Альфред не став, але було видно, що він сердиться:
— Ви вважаєте, що якщо людина добра, то в потрібний момент вона не зможе виявити твердість?
Я важко зітхнув і відповів відверто:
— Білий фізично не в стані виконувати ту роботу, за яку взявся ваш капітан. Успішно, я маю на увазі. Вам просто пощастило, що тут ще нічого не ставалося! Я би на вашому місці, купив би якусь методичку про правила спілкування з потойбіччям (краухардський відділ їх зараз багато друкує) і розраховував би лише на себе. Так всім буде спокійніше.
Альфред замовчав, залишалося сподіватися, що він, принаймні, задумується над моїми словами.
Через півгодини я знову сидів на веранді пансіону мадам Паркер, однак стан блаженного пофігізму не повертався. Ось вам ще одне підтвердження тому, що нема раю на землі! Але Лючикові не треба відчувати зміну мого настрою, ні до чого лякати малюків. Я зітхнув і почав воскрешати в пам’яті формули медитації — мене чекала демонстрація перед усім світом чудес самоконтролю.